Ризикуючи життям, воїни врятували з-під фосфорних бомб 8-річного хлопчика
Зранку подзвонила знайома. Привітала зі святом (Днем армії – Ред.). Наговорила тонну приємних, але перебільшуючих прикметників на кшталт найсміливіші, найсильніші і т. ін. Та сказала: «Пообіцяй мені, що ми зустрінемо Перемогу разом». А я згадую жіночку на блокпосту...
Ми переїжджали після завдання з одного місця на інше. Вже було темно. Біля блокпоста черга з авто. Ми їдемо без черги. Бачимо десь далі, десь на лінії зіткнення небо палає білим сяйвом. «Знову п*дари фосфором х*ячать», – каже мій побратим.
На самому блокпосту кіпіш. Якась жінка в істериці. Караульні її не пропускають. Вона кричить, стогне, кидається. Виходимо з авто. Починаємо розуміти, що там, де все світиться білим, залишився її син. Він там один. Йому 8 років. А вона виїхала на кілька годин у пошуках аптеки. Бо у дитини астма. Закінчується аерозоль.
Я розумію військового, який не пускає її туди. Бо зараз там усе палає під температурою в 2500°. Якщо хлопчик сховався, то у нього є шанс вижити. У неї не буде того шансу, якщо вона поїде. Та й не доїде. Бо колеса прогорять вмить.
Розумію і цю жінку. Я б теж не міг стояти, дивитись та чекати, коли там, можливо, моя дитина отримує жахливі опіки.
Але я розумію і цю жінку. Я б теж не міг стояти, дивитись та чекати, коли там, можливо, моя дитина отримує жахливі опіки. Бо й потрапивши на тіло, фосфор продовжує розжарювати все навколо, доки не згорить.
Врятувати людину, на котру впав фосфор, цілком можливо. Головне – припинити взаємодію фосфору з киснем та з тілом. В першому випадку допоможуть вологі ганчірки або вода. У другому ми виколупуємо ножем із тіла залишки фосфору. Бо дістати руками нереально – дуже гарячі. Але чи знає це все звичайна цивільна людина?! Чи зможе тендітна жінка утримувати свою дитину, котрій дуже боляче, та колупатися в її ранах?!
Я подивився на своїх хлопців. Вони кивнули мені. Ми зв’язалися з командиром та попередили про затримку в дорозі десь на годину. Жінка благала: «Пообіцяйте мені, що врятуєте мою дитинку». А я не можу. Не можу! Як взагалі на війні можна давати такі обіцянки?! Аби от*балися?! То я відповів: «Я не можу цього обіцяти. Але життя віддамо, рятуючи його». І ми поїхали ближче до населеного пункту, що «казково» горів білим сяйвом.
Якщо відверто – не знаю, чи сталося б усе так само, якби жінка поводила себе якось більш стримано. Чи став би я ризикувати?! Не знаю...
Хлопчика ми вивезли. Йому пощастило, на відміну від деяких місцевих. Він не постраждав. Але їхня хата згоріла. Як і багато інших. Затрималися ми в дорозі більш ніж на годину. За що отримали пі*дюлєй від командира. Але ворог на своїх позиціях нас почекає. А от жінку з дитиною треба було вивезти кудись хоча б переночувати. Так до чого це я...
Ні, ми не безсмертні і не безстрашні. Несподіваний вибух нас теж лякає. Можливість загинути теж мотивує боротися за своє життя. Але ми тут, бо поруч ті, хто разом з тобою піде в саме пекло, щоб дати чорту копняка та повернутися живими. Ми тут, тому що у кожного з нас є знайомі та друзі, котрим ми не можемо пообіцяти зустріти Перемогу разом. Але ми життя віддамо за це. Дякую вам.
Данило ДОВБУН, воїн ЗСУ
Читайте також: «В Україну вдалося повернути дитину, яка була усиновленою у російській сім’ї»