Автомобіль цінний для сім’ї, але нема нічого ціннішого за перемогу над ворогом.
Галина Хомич подарувала захисникам сімейну реліквію – автомобіль
Про цю жінку поважних літ із Малої Глуші, яка на першому місяці повномасштабного вторгнення росії ось так долучилася до волонтерства, у березні завдяки друкованим виданням та соцмережам говорила вся Україна. Напередодні Нового року ми поспілкувалися з Галиною Павлівною, про вчинок якої повідомляла й наша газета
Хотілося більше дізнатися про неї – людину, яка віддавала машину зі словами: «Кожен українець повинен зробити свій внесок для нашої Перемоги». А ще ж зауважувала, що автомобіль ГАЗ-69 з високою прохідністю, який допомагатиме територіальній обороні, – вже сімейна реліквія. Багато років він служив їм із чоловіком, якого, на жаль, уже нема...
Староста Малоглушанського старостинського округу Світлана Труш, якій зателефонувала, тепло відгукнувшись про Галину Хомич, дала номер її мобілки, підказавши, що жінка наразі живе в Камені-Каширському – дочка до себе забрала на зиму. Галина Павлівна не приховувала здивування, чого це її з газети «Волинь» шукають, а почувши про що піде мова, охоче розповідала і про машину, і про коханого чоловіка, з яким були у парі 57 літ.
Побачила, що на облаштуванні блокпостів, які повсюди будували після 24 лютого, використовують шини. А в нас їх багато назбиралося – запропонувала для доброї справи. Цілу хуру вивезли…
Як мовиться, зачепили ми тему і болісну для жінки, бо ж то рік тому відійшов у засвіти її Петро Григорович, і приємну, оскільки потягла вона за собою спогади про прожите й пережите.
– Мій чоловік старший був від мене на дев’ять літ. Зразу після одинадцятого класу я вийшла заміж. Жодного разу не пошкодувала, що так рано з дівоцтвом попрощалася. Він був добрим, дбайливим. Не була я ніколи бита. Та що там бита – слова поганого від нього не чула за все життя. І отой автомобіль ГАЗ-69 дістався чоловікові як премія від «Сільгосптехніки», де працював, як кращому водієві. Трохи треба було нам заплатити, але то була маленька сума. Років до сорока служила нам машина. Їздили ми і на Дніпропетровщину, де живе одна з наших трьох дочок, і в білорусь, куди нам було зручно й близько добиратися за покупками, – година й ти вже там.
Одне слово, добре послужив автомобіль Хомичам. А як господаря не стало, то не було кому на ньому їздити.
– А тут війна почалася, – пригадує Галина Павлівна, – і я подумала, що машина ще може послужити нашим захисникам.
Отак і стала жінка відомою на всю Україну. А ще ж вона, коли мова зайшла про волонтерство, зокрема і в її рідному селі Мала Глуша, сказала:
– Я вже недужа, то хазяйства не тримаю – не могла, як мої односельчани, поділитися якимись припасами харчів. Та от побачила, що на облаштуванні блокпостів, які повсюди будували після 24 лютого, використовують шини. А в нас їх багато назбиралося – запропонувала для доброї справи. Цілу хуру вивезли…
… Після смерті чоловіка рік жила в Малій Глуші, а місяць тому наймолодша дочка до себе забрала. Тільки перезимує Галина Павлівна у Камені чи вже назавжди тут залишиться? З цього приводу вона каже:
– У хаті моїй все зосталося, як було. Ще не знаю, чи буду навесні вертатися, бо здоров’я підводить. Але мене туди тягне – це ж життя там минуло.
Читайте також: «Ірод надалі бомбить без упину Назарет і Вифлеєм...»
