Вони довго йшли до цього дня, коли їх уже четверо.
Тепер у їхньої любові є вже і синочок, і донечка!
Вони хотіли, аби у їхню сім’ю прилетів лелека. Але Бог, кажуть лучани Вікторія й Сергій Романчуки, повів так, щоб узяли дитину із сирітського будинку. І їх ощасливив хлопчик, якому подружжя подарувало батьківську любов, а він їм — своє миле «мама», «тато». І ось їх уже четверо! У Німеччині, куди наші герої переїхали на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, народилася їхня донька, яку назвали на честь одного з дідусів Валерією
«Відганяла думку, що подобаюся Сергієві, аби потім не розчаруватися...»
Історія цього подружжя незвичайна. Вікторія народилася з вадою хребта. Не допомогла й операція, яку їй зробили, коли мала сім літ. Одне слово, сталося так, що дівчинка, згодом доросла дівчина, була нерозлучна з візочком. Сьогодні мамі своїй завдячує, яка багато зусиль доклала, аби донька не занепадала духом, почувалася повноцінною людиною, давала собі раду. У сімнадцять років вона прийняла хрещення, відвідувала церкву «Фіміам» у Луцьку. Через сім’ю Больчуків, яка у Боратині Луцького району створила реабілітаційний центр для неповносправних людей «Агапе», потрапила в Норвегію. Дев’ять місяців займалася там спортом і вокалом. Вела активний спосіб життя.
Шлях Сергія до того, як він зустрів майбутню дружину, був непростий, а то й драматичний. Ще школярем він спробував дурман. А коли вчився у профтехучилищі, то став залежним від наркотиків. Не раз хотів покінчити із гріховним життям, але зрозумів, що в своїй старій компанії це не вдасться. Лише в 2014 році, коли, пізнавши, як розповідав, любов віруючих, покаявся і прийняв хрещення, почалася нова сторінка його життя.
Дороги Вікторії й Сергія перетнулися завдяки церкві «Фіміам», а також спільній роботі в реабілітаційному центрі «Агапе». До зустрічі з майбутнім чоловіком у неї й залицяльників не було. Але, як і кожна дівчина, вона мріяла про сім’ю. Як казала сама жінка, навіть помітивши особливе ставлення з боку Сергія, відганяла думку, що подобається йому, аби потім не розчаровуватися. Освідчення майбутнього чоловіка було особливим. Він не лише зізнався, що Вікторія подобається йому, а й сказав: «Давай будемо молитися за нас». Дев’ять місяців виношували молоді люди свої почуття і 13 травня 2017-го побралися. «Ми дуже щасливі, що знайшли одне одного», — такі слова почула від наших героїв на третьому році їхнього шлюбу. А ще вони мріяли про дітей, аби їхня сім’я стала більшою, аби Бог благословив на батьківство.
«На початку жовтня ми верталися додому уже втрьох»
– Ми хотіли, звичайно, аби у нас народився син чи донька, — каже Вікторія. — Але Бог повів нас так, щоб ми взяли дитину, позбавлену батьківського піклування.
А ось як це було – спогад про грудень 2019-го. Саме тієї зими подружжя побачило у фейсбуці пост про дівчинку, яка народилася без ручок і батьки відмовилися від неї. Немовля перебувало у Будинку дитини, що в Луцьку.
— Прочитали ми про це одночасно, але кожен окремо, — каже Вікторія. — Я була вдома, Сергій на роботі. Ввечері чоловік розповів, як його вразив пост, і сказав: «Може, ми цю дівчинку візьмемо»…
Виявиться, що вони з дружиною були на одній, як мовиться, хвилі, тож уже наступного дня вирушили в Будинок дитини, аби побачити немовля, більше дізнатися про умови всиновлення.
— Та поки ми вирішували свої проблеми, насамперед із житлом, — пригадує жінка, — дівчинку забрали рідні батьки. Мабуть, у них після появи на світ доньки з вадою був стресовий стан, тому й залишили її. А потім, уже вдома, змінилось їхнє рішення. І слава Богу, що так сталося. Ми тільки пораділи за маленьку.
Але з того часу думка про всиновлення уже не покидала Романчуків. Подружжя детально ознайомилося з тим, які документи потрібні, аби взяти дитину із сиротинця. Оскільки жили на найманій квартирі, то насамперед взялися думати про своє житло. Процес підготовки до всиновлення неабияк до цього мотивував. І знайшли однокімнатну квартиру в тому ж районі, де й мешкали, яку вдалося купити недорого. А головне, що вона була в будинку, доступному для візочників. Пандус, ліфт — те, що необхідне для Вікторії. На початку 2021-го переїхали сюди. І відразу ж стали на чергу на усиновлення у службі в справах дітей Луцького міськвиконкому. За якийсь час їм зателефонували й розповіли про хлопчика, тато й мама якого позбавлені батьківських прав. Жінка пригадує:
– 13 травня, в день річниці нашого весілля, ми були вже в Будинку дитини, знайомилися з Олежиком. Виявилося, що він народився 13 січня — знову наше число, яке стало для нас щасливим! Поки вирішувалися усі формальності усиновлення (а це минуло чотири місяці), ми відвідували хлопчика, могли погуляти з ним на території закладу. Він став для нас дуже близьким, своїм, й ми вже не уявляли життя без нього. Відчували, що й Олежик звик до нас. На початку жовтня верталися додому уже втрьох.
– Ми хотіли, звичайно, аби у нас народився син чи донька, — каже Вікторія. — Але Бог повів нас так, щоб ми взяли дитину, позбавлену батьківського піклування.
«Вчимося бути мамою і татом»
Ми говорили про зміни, які сталися з появою в сім’ї синочка.
— Поки у нас не було цього хлопчика, — говорить Вікторія, — уявлялося, як то буде. Поставали питання: «Чи зможу? Чи справлюся?». І те, що ми собі думали й що маємо в реальності, дуже відрізняється. Життя помінялося кардинально. У мене кожен день був насичений. Я працювала в «Агапе», були різні служіння в церкві, зустрічі з друзями. А зараз усе ніби зупинилося. Олежик ще тільки адаптовувався — багато з ним не поїздиш. Коли жінка народжує дитину, то вона з першого дня з нею, з першої миті пізнає світ малюка. Нам у цьому плані складніше. Ми вчимося бути мамою, татом.
Але те, що не все просто («доводилося і з психологом консультуватися»), ні на йоту не применшує радість батьківства. Більше того — від Романчуків довелося почути таке:
— Якщо нам так і не вдасться народити самим дитину, то це нас не засмутить. Ми візьмемо маля із сиротинця. Олежик не ростиме сам — у нього буде братик чи сестричка.
До речі, уже сьогодні подружжя думає, як буде із сином мандрувати. У них була мрія об’їздити якнайбільше країн. У цьому списку для початку значилися Хорватія, Греція, Грузія. Разом із ними світ пізнаватиме й Олежик. Хлопчикові пощастило, що його мама й тато — з тих людей, які воліють колекціонувати не речі, а відчуття і враження.
Ми відвідували хлопчика, могли погуляти з ним на території закладу. Він став для нас дуже близьким, своїм, й ми вже не уявляли життя без нього.
...Мандрівку прискорить, як виявиться, початок повномасштабного вторгнення росії в Україну. Сім’ю Романчуків реабілітаційний центр «Агапе» в числі перших відправив за кордон. Про їхнє перебування в Німеччині стало відомо завдяки фейсбучній дружбі з Вікторією. Якось натрапила на її радісне повідомлення: «Нас скоро буде четверо!» А вже далі спілкувалася із жінкою у приваті. Тоді й дізналася, що подружжя чекає донечку. У жовтні це чекання увінчалося радістю – на світ з’явилася дівчинка. «Доцю назвали Валерією, – писала Вікторія, – на честь чоловікового батька (так сталося, що син має ім’я мого тата, тож обом догодили). А ще були такі рядки: «Дуже сумуємо за Луцьком і хочемо повернутися, як тільки закінчиться війна».
Разом зі щасливим подружжям будемо молитися за Перемогу України й за те, щоб їхні син та донька росли, як і всі діти, під мирним небом.
Катерина ЗУБЧУК.
Читайте також на volyn.com.ua: «Головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний має свою головнокомандувачку».
