«Донька у нас...» - історія для душі

Їй неабияк набрид рев того злощасного транспорту. Особливо пізніми вечорами. А коли приїджджали такі ж навіжені Максимові друзі, то тітка Олександра місця собі не мала.

– Ти б краще дівчину собі знайшов і на побачення ходив, аніж деренчиш тим мотоциклетом на всю околицю, – не вгамовувалась літня жінка.

– Може, підкажете, де наречену шукати, – зіронізував хлопець.

– Чому б ні? В нашому селі нова медсестричка. З міста приїжджає. Така слічна. Приязна.

Максима новина зацікавила. А Олександра вкусилася за язик: навіщо дівчині той вітрогон?

Максимові припала до душі медсестра на ім’я Марина. Симпатична білявка з добрим серцем та щирою усмішкою.

– У мене хлопець є, – відповіла Марина на Максимову пропозицію зустрітися.

– «Вірність тобі збережу...» – процитував слова з пісні. – Але ми не прощаємось. Один/нуль – ще не програш.

У Марини був коханий. Тарас. Їздив на закордонні заробітки. Хотів придбати нову квартиру, меблі, аби майбутній сім’ї жилося гарно й затишно.

А от Ліну, Тарасову сестру, Марина не влаштовувала. Ліна вважала, що брат гідний заможнішої нареченої. Крім Марини, в сім’ї двоє молодших дітей. Тарас привозив їм подарунки. Ліну така щедрість дратувала. Вона не раз говорила про це братові. Але він не зважав. Знав: у сестри ще той характер. Їй ніхто не вгодить.

Якось Ліна зустріла колишню Маринину однокласницю Лесю. Марина з Лесею за одною партою сиділи. Про те, про се поговорили. Леся розповіла, що її батьки мають на ринку торгові точки. Сама ж працює в одному з офісних центрів. А Ліна поскаржилася, що Марина зовсім не пара братові. Що він змушений її рідню годувати...

– Тарас днями у відпустку приїде. Краще би вже вдома залишався. Він і тут гарну роботу міг мати. Це Марина його на заробітки їхати під’юдила. До речі, Лесю, давай якось на каві зустрінемось.

– Я не проти.

...Ліна прийшла до кав’ярні разом із братом.

– Лесю, пам’ятаєш Тараса? Ми всі в одній школі вчилися.

– Старшокласники на нас уваги не звертали.

Ліна з Лесею робили селфі.

– Тарасе, Лесю, тепер сфоткаю вас. Братику, усміхнися. Лесю, ти також. О! Чудово! Ще раз.

Ліна надіслала Марині фотографії Тараса й Лесі. І від імені брата написала: «Ми тепер зустрічаємось. Вибач. Прощай».

Тарас телефонував Марині, але вона не відповідала. Прийшов до неї додому, та мати сказала, що доньки немає. І додала:

– Маринка все зрозуміла. Не турбуй нас більше.

– Зрозуміла що?

Жінка зачинила перед Тарасом двері.

Ображений хлопець не добув відпустки – поїхав за кордон раніше. А Марина вирішила відповісти взаємністю настирливому Максимові.

– Тепер я буду возити тебе додому з роботи, – сказав Максим.

– Ні-ні, те, що на двох колесах, мене страшить. Та й ганяєш ти, мов навіжений. Ліпше я автобусом їздитиму. Скільки тієї дороги? До п’ятнадцяти хвилин.

– Тітка Олександра постаралася? Наговорила бозна-чого?

– Застерегла.

...Осінь гойдалася на срібних ниточках бабиного літа. Дарувала лагідне тепло. Марина з Максимом вінчалися. Він був щасливий. А вона? Поруч мав бути інший. У Марини з Тарасом було стільки планів! Стільки мрій! Вони з пів слова розуміли одне одного. Чому??? Чому він проміняв її на колишню однокласницю?

Марина пішла в невістки. Свекри гарно ставилися до неї. Максим тепер менше гасав на мотоциклі. Почувалася щасливішою й тітка Олександра. Розповідала, що вже тиск не так скаче, бо не нервує, як раніше, через той мотоциклет.

... Під обід Марині зателефонувала мама. Сказала, що в батька серце прихопило. Він у лікарні.

Марина зателефонувала чоловікові:

– Мушу поїхати вечірнім автобусом в місто. Батько занедужав.

 

– Я відвезу тебе.

- Ні, Максиме.

– Знаю: те, що на двох колесах, тебе страшить.

– Я справді боюся. Особливо за нашого малюка.

– Обіцяю бути обачним.

– Ну, добре...

Тітка Олександра бачила, як Марина сіла на мотоцикл. Неспокійно стало.

– І воно тобі, дитино, треба? – мовила сама до себе. – Ще й вагітна...

До міста Марина з Максимом не доїхали. Водій легковика мчав на великій швидкості і його винесло на зустрічну смугу. Максим намагався уникнути зіткнення. Мотоцикл злетів з дороги.

Коли приїхала «швидка», Максим уже не дихав. Марина потовклася. Дитину не врятували.

Після шпиталю Марина розрахувалася з роботи і перебралася до батьківської оселі. Свекри поставилися до її рішення з розумінням. Їй запропонували місце в одному з міських медзакладів.

...З Тарасом випадково зустрілася у торговельному центрі.

– Чому ти в чорному одязі? – запитав. – Щось трапилось?

– Трапилось...

Вона розповіла про свою втрату. Про фотографії, які колись отримала. Він усе пояснив.

– Я відтоді не бачив твоєї однокласниці. Підозрюю, це все моя сестра підлаштувала. Може, ми знову могли би?..

–  Ні.

...І все ж вони декілька разів зустрілися. Невдовзі Марина зрозуміла: в неї буде дитина. Нічого не сказала Тарасові. Тим паче, він знову подався за кордон.

Ліна надіслала Марині фотографії Тараса й Лесі. І від імені брата написала: «Ми тепер зустрічаємось. Вибач. Прощай».

Марина народила доньку. Марічку.

...Двадцять третього лютого Марічці виповнилося п’ять років.

...Тараса війна застала вдома. На початку березня мав розписатися зі своєю обраницею, з якою познайомився за кордоном. Але особисте відклав на пізніше. Пішов на фронт.

Згодом працювати у військовому шпиталі вирішила Марина.

– В тебе дитина маленька, – зі сльозами відмовляла доньку матір.

– Я ж не під кулі лізу.

– Все одно будеш далеко від дому. І там небезпечно.

– Я берегтиму себе, а ви бережіть Марічку. Я ради неї... ради вас... ради наших хлопців. Тату, скажіть мамі, що все буде гаразд. А небезпечно зараз всюди.

– Якби не хворе серце, я також був би там... Не хвилюйся за Марічку.

...Марина очікувала на свій потяг. Вона не впізнала Тараса серед гурту чоловіків у військовій формі. Та й не бачила його довго.

Аж коли підійшов його поїзд, коли Тарас ступив на підніжку, коли обернувся, впізнала, помахала рукою й гукнула:

– Тарасе! У нас донька! Чуєш? Донька у нас...

Ольга ЧОРНА.

Читайте також: «Я буду вічно тебе тримати за руку...».