«Близькість і справді буває дуже болюча...»
Достатньо одного з восьми мільярдів...(Історія на вечір)
Се ля ві – Неблизькість між людьми трапляється набагато частіше за близькість, – думаю я, поки демон запалює свічки і розливає по келихах вино. Вечір заходить до хати навшпиньки, стелиться сутінками, пахне димами. Вечір холодний і таємничий. Час темряви
-А тобі точно потрібна близькість із кимось? – запитує демон, лукаво примруживши очі – два чорних бездоння, в яких тануть помаранчеві вогники.
Він знову думає про Кицюне.
Коли когось замало – і він губиться в моєму космосі, ризикуючи залишитись без повітря, або когось забагато – і він займає весь мій простір – і тоді вже мені не стає чим дихати.
– Не знаю. Близькість і справді буває дуже болюча.
Коли вкриті захисними голками й биті розчаруваннями люди туляться, щоб зігрітись – і лиш колють одне одного.
Коли неспівпадіння.
Коли когось замало – і він губиться в моєму космосі, ризикуючи залишитись без повітря, або когось забагато – і він займає весь мій простір – і тоді вже мені не стає чим дихати.
Або я втрапляю в чийсь космос – великий, неозорий, безмежний – і нема мені чим та за що зачепитись у ньому – і я почуваюсь, як загублений космонавт, який вже знає, що то згуба, але не владен повернутися в рятівний простір рідного човника, бо відірвався, а може лиш летіти в чорній тиші й милуватись зірками. Сам-один. Доки космос не поглине його.
Ну і мене теж буває забагато. Когось це душить – і той хтось рятується втечею.
Або от коли ми про різне. Хтось про щирість, а хтось про маніпуляцію.
Хтось потрібен комусь завжди, а іншому достатньо під примху.
І таких нюансів тисячі.
Наближаєшся, вклавши в піхви зброю, яку мала для захисту й нападу, наражаєшся на чиюсь броню, чиїсь мечі, чиюсь втечу – та і яка вже близькість...
Демон доливає собі вина і запитує, заглядаючи чорними безоднями так глибоко в мене, що мені стає ніяково:
– То чи не краще просто сидіти і пити вино при свічках, у повній злагоді з собою і себе собою прийнятті?
Чи тобі потрібен свідок твого життя, щоб ти повірила, що живеш?
Навіщо тобі хтось, хто не хоче скидати броню, складати зброю чи просто обирає не тебе?
Чи ти думаєш, що, запрошуючи когось у свій світ, потрібно робити якісь надзусилля?
Хто хоче підійти ближче – наближається.
Наближатися – це про близькість.
Довіряти, не колотися, мати час для когось – теж...
Але лізти на чиїсь мечі, битися лобом об броню чи наздоганяти втікачів – це не про близькість.
Люди не обов’язково хочуть близькості з тобою. Та і не треба.
Достатньо одного з восьми мільярдів.
Сподіваюся, один із восьми мільярдів – це реально?
Я намагаюся осягнути оце – один із восьми мільярдів.
Як це безнадійно, якщо шукати.
І як це неймовірно, якщо він є.
– Мабуть, реально. Але як я його впізнаю?
Розгубленість у моєму голосі демона чомусь дуже смішить.
Він стинає плечима й, не перестаючи сміятися, видає:
– Не знаю. Хоча... дам тобі одну ознаку. Тисячі разів це спрацьовувало, – демон по-змовницькому підморгує. – Вам із ним захочеться разом танцювати без одягу...
Наталка МУРАХЕВИЧ, історія із серії #покирозчиняєтьсяцукор.
