Невеличкий двоповерховий будиночок після добудови став такою ошатною спорудою.
Олександр Монець 65 років працює вчителем, з них 51 – директором! (Фото)
Педагог, який розміняв дев’ятий десяток літ, вільно володіє комп’ютером. Бо вважає, що справжній вчитель повинен підвищувати свій фаховий рівень усе життя
«Я, 17-літній учитель, йду на роботу, а дід Бодай знімає шапку переді мною, вітаючись»
– Я рано в школу пішов, – розповідає при зустрічі директор навчального закладу в селі Гута-Камінська Камінь-Каширського району Олександр Никифорович. – Батько віддав мене в перший клас за компанію зі старшою сестрою. У Гуті-Камінській була тоді лише початкова школа. Тож після третього класу ходив у Полиці, а закінчив семирічку у ближчому селі – Клітицьку, куди мене перевели. У 17 років уже мав диплом Луцького педагогічного училища.
Олександр Монець пригадує, як приїхав у Камінь-Каширський – до тодішнього завідувача районного відділу освіти Бориса Панчука:
– Був у нього якраз директор Воєгощенської школи Степан Сторожук. Почувши, що на роботу проситься випускник училища, він сказав, звертаючись до Бориса Івановича: «Дай мені цього хлопця». Так я одержав скерування у Воєгощу – це кілометрів дванадцять від Гути-Камінської. І от настав день, коли починалося моє трудове життя. Мати дала дещо, збираючи мене в дорогу, взяв я клуночка й пішов уздовж колії, що вела на Любешів. Уже в селі вирішив розпитати, де школа. Сталося так, що першим мені зустрівся голова сільради. «Хто то до нас прийшов?» – звернувся ось так привітно. А дізнавшись, що то за незнайомець, сказав: «Розкажемо, покажемо...». Вчителів, як я пересвідчився, не вистачало, тож мені початкових класів і не давали – викладав уже старшим школярам хімію, біологію, географію. Скоро по Воєгощі пішов розголос, що «Домарів син працює вчителем» (по-вуличному нас так у Гуті-Камінській називали, бо в мого діда по батьковій лінії прізвище було Домарецький). Якось я, 17-літній учитель, йду на роботу, а дід Бодай знімає шапку переді мною, вітаючись. Я й досі згадую це з хвилюванням. То був момент, який дав мені відчути, хто такий вчитель на селі…
Відчувши в юності таке шанобливе ставлення до людини, яка вибрала педагогічний фах, Олександр Монець у подальшому жив і трудився так, щоб відповідати високому статусу «сіяча розумного, доброго, вічного».
«Наша ж школа була збудована ще за Польщі»
У Воєгощі Олександр Монець пропрацював п’ять літ. Там і дружину свою зустрів – Надію Мусіївну, а тоді юну Надію.
– Родом моя обраниця із Каменя-Каширського, – розповідає Олександр Никифорович, – а в сільській школі була піонервожатою. Ніякої урочистості не затівали – тільки невеличку вечірку зробили. 8 лютого я народився – того ж числа й забрав до себе дружину. Це був 1962-й. Тож у 2022 році в нас уже діамантове весілля було. Знову ж таки без гучності – в родинному колі відзначили поважний ювілей.
У тому ж 1962-му переїхали ми в мою рідну Гуту-Камінську. Тут народилися наші син і дві доньки (одна з дочок, Наталія Пась в заміжжі – директор Камінь-Каширського краєзнавчого музею. – Авт.) І ще дев’ять років я працював учителем, як кажуть, широкого профілю, бо навіть математику викладав і на баяні навчився грати, то й уроки співів вів, вже маючи диплом Тернопільського педагогічного інституту, який закінчив заочно.
Переконаний, що справжній педагог повинен вчитися все життя. Й колег на це націлює.
А в 1971 році Олександр Монець був призначений на посаду директора школи. Як пригадує, найпершою була думка, як поліпшити матеріальну базу навчального закладу. Технічні засоби шукав, і згодом усі класи мали кінопроєктори, інше обладнання, яке допомагало педагогам унаочнити уроки, зробити їх цікавішими.
– А наша ж школа збудована ще за Польщі – в 1935 році, – каже Олександр Никифорович. – Будиночок був двоповерховий: внизу – два класи, а зверху – дві кімнати, в яких жили вчителі, користуючись спільною кухнею. Нам стало тісно, доводилося вчитися у дві зміни (це зараз у нас всього 70 учнів, бо молодь у селі не затримується, а колись було в два рази більше). І в 1980-му, відразу після останнього дзвоника, ми вирішили заливати фундамент під добудову. Довелося добре потрудитися, щоб у наступному році мати додаткові класи. Адже будували господарським методом. Тобто силами вчителів, батьків. Радгосп місцевий трохи транспортом допомагав, а кошти – то все у складчину. До честі людей, із грішми не було проблем – збирали скільки треба. Аби тільки наряд на матеріали я «вибив» (так-так – то був період тотального дефіциту). В результаті три класи ми добудували. Потім і їдальню так само своїми силами звели, майстерню впорядкували. Старе польське приміщення осучаснили – цеглою обклали. Одне слово, весь час були в процесі будівництва. Дуже хотілося ще спортивний зал зробити – не вдалося…
Віднедавна загальноосвітня школа I–II ступенів стала гімназією-філією Камінь-Каширського ліцею №1 імені Євгена Шабліовського. Олександр Никифорович показує своє дітище. Починає з класу, в якому облаштовано краєзнавчий музей. Знову ж таки вчителі, учні, їхні батьки зносили речі, які колись служили місцевим мешканцям у побуті, а тепер стали унікальними експонатами. Особлива гордість очільника навчального закладу – куточок музею, який засвідчує багаторічну цікаву традицію.
– Кожен випускний клас на останньому дзвонику, – розповідає він, – дарує школі вишитий рушник зі своїми прізвищами. Їх уже до тридцяти зібралося.
І, звичайно, Олександр Монець розповів про громадську активність колективу, очолюваного ним. Саме вчителі з перших днів повномасштабної війни почали волонтерити, а до них долучилися й інші мешканці села. Настоятель місцевого храму отець Сергій виголошував такий клич – й парафіяни відгукувалися. То десь півтора місяця в шкільній їдальні гуртом готували різні смаколики на передову. А зараз вчителі грошими скидаються й купують харчі для захисників. Здавала школа кошти й на автомобіль, придбаний освітянами району для фронту.
З комп’ютером – на ти і за кермом ще ас
До речі, вчительська кар’єра в Олександра Монця могла скластися дещо по-іншому. Виявляється, свого часу він навіть почав хату будувати у Камені-Каширському, звідки дружина родом. Але, як вже знаємо, так і не покинув своє рідне село. З цього приводу Олександр Никифорович розповідає:
– Справа в тому, що мій батько вернувся з фронту інвалідом першої групи – після важких поранень йому часто доводилося лікуватися в стаціонарі. Із життя пішов він рано. І от кажу я мамі, що вирішив будуватися в Камені. Мовляв, і вона з нами перебереться до райцентру. Мама, почувши про таку мою затію, сказала, що своєї хати нізащо не покине. Хіба міг я залишити її саму? Продав уже готовий фундамент і на батьківському обійсті побудувався. Згодом, як вже був директором, мені і посаду в Камені пропонували, але я говорив так: «Можу написати заяву на звільнення з директорства – буду працювати вчителем. Головне, щоб я залишився у своїй школі, якій стільки літ віддав».
І, напевно, це рідкість не лише для Камінь-Каширського району, що очільник сільського навчального закладу – людина, яка розміняла дев’ятий десяток літ. При цьому Олександр Никифорович не розраховує на якісь, як мовиться, скидки на вік. Коли в школах почалася комп’ютеризація, він освоїв персональний комп’ютер, без якого зараз в роботі аж ніяк не обійтися. Його кредо полягає в тому, що справжній педагог повинен вчитися все життя. Й колег на це націлює.
А ще наш герой впевнено почувається за кермом свого автомобіля «Опель-Омега» (до цього багато літ їздив на «Жигулях» першої моделі). І цим теж відрізняється від багатьох своїх ровесників, дитинство яких припало на роки Другої світової війни.
Останні новини:
- Думали, що волинянин загинув... А він став грозою рашистів і …нещодавно одружився!
- У Рівному виявили чоловіка, що поширював у соцмережах пропаганду комунізму.
- ISW назвав цілі Путіна в оголошенні різдвяного перемир’я.
- Колаборант здав окупантам прийомну дочку і 7 хлопців – їх усіх жорстоко вбили.
- Захисники за добу знищили понад пів тисячі окупантів, літак і гелікоптер.
- Україна має перемогти, а це можливо лише за підтримки танків – Бундестаг.
Усі новини російсько-української війни – тут.
