«Думала, що я в божевільні»: вчителька провела в полоні рашистів понад пів року

«Ти завербована розвідниця!»

Жінку звільнили з полону два місяці тому, зараз вона проходить реабілітацію. Попри те, що згадувати пережите складно, нещодавно молода вчителька виступила на Міжнародному форумі європейської України у Берліні, де розповіла про злочини росіян.

– Для мене важливо, щоб світ знав правду про те, що творять окупанти з мирними людьми, – каже Вікторія. Вона не приховує: коли рідне село окупували росіяни, вона намагалася допомогти ЗСУ та передавала інформацію про переміщення ворожої техніки.

– Першого ж дня, коли росіяни зайшли на територію сусіднього села, вони розстріляли шістьох мирних жителів. Четверо з них були місцеві, а ще двоє, як і я, приїхали до рідних. 27 лютого наше село вже було окуповане, рашисти увірвались до нашої хати і буквально перекинули все догори дном. Знайшли мій телефон зі зробленими з вікна фотографіями військової техніки, після чого один із них сказав: «Це вона. Забирайте її». Після мого викрадення вони ще двічі вдиралися до батьківського дому та шукали якісь документи. Можливо, мій диплом педагога, бо не вірили, що я вчителька. Вони висували різні абсурдні версії – навіть про те, що мене ще 2014 року завербували українські спецслужби й насправді я не вчителька, а розвідниця.
– Першу ніч після викрадення провела у льоху приватного будинку. Потім мене перевезли до наметового містечка – це був табір для полонених, де я пробула кілька тижнів. Після цього було курське сізо.

За словами Вікторії, окупанти застосовували щодо неї фізичну силу. Від наслідків побоїв вона лікується й досі. Однак не менш важким був і психологічний та моральний тиск.
– У сізо в Курську все залежало від того, хто ти та в чому тебе звинувачують. Мене росіяни називали коригувальницею вогню. А таких вони ненавидять. Тож був постійний моральний пресинг, приниження, погрози. Одне з найчастіших знущань – поголити… Мене повели на так звану санітарну обробку, де посадили поруч із відром, заповненим волоссям інших полонених, та увімкненою машинкою для гоління. Заявили, що зараз підстрижуть і мене. Я злякалася, але намагалася цього не показувати. В результаті вони мене не підстригли, але погрожували цим ще не раз – особливо коли їм не подобалася якась моя відповідь. Багато запитань були більш ніж дивними. Наприклад, вони могли спитати, скільки є заповідей Божих. Коли я відповідала, що десять, перепитували: «А може, все-таки дванадцять?».

Мене росіяни називали коригувальницею вогню. А таких вони ненавидять. Тож був постійний моральний пресинг, приниження, погрози. Одне з найчастіших знущань – поголити…

 «Казали, що везуть нас до Сибіру відбудовувати міста»

– Співробітники сізо давали нам «завдання» – змушували співати російські патріотичні пісні, цілувати георгіївські стрічки, – продовжує Вікторія Андруша. – Постійно твердили нам, що ми «не поважаємо ветеранів Великої Вітчизняної війни, які воювали проти нацизму», що ми тепер самі «пропагуємо нацизм». На запитання про те, як ми пропагуємо нацизм, звісно, відповісти не могли. Змушували вивчати вірші про війну. Один із них – «Простітє, дорогіє расіянє». Іноді мені здавалося, що я не в сізо, а в божевільні. Окупанти перевіряли, чи вивчили ми вірші, іноді просили «вигадати під них душевну мелодію». Ми з дівчатами виконували ці безглузді завдання лише тому, що розуміли: мусимо дожити до обміну. Схоже, росіяни  серйозно думали, що перевиховують нас. Вони навіть говорили щось про те, що «тут (серед нас) є з ким працювати» і що «повернуть нас до нормального життя». Окрім нотацій із серії «діди воювали», вони постійно розповідали нам, що «за Радянського Союзу всім було добре», що «Україною править Захід» і що наш Президент – «американська маріонетка». Все – як за пропагандистською методичкою.

Ми говорили про побут, сім’ї, роботу, згадували улюблені фільми, книги, дитячі ігри. Це відволікало й допомагало не думати про те, що відбувається. 

– Як вам вдавалося не збожеволіти в цьому дурдомі?

– Насамперед сили давали думки про те, що вдома чекає сім’я. У мене не було зв’язку з рідними, але я була абсолютно впевнена, що вони роблять усе можливе, аби скоріше мене звідси витягти. Ми намагалися в жодному разі не вірити окупантам, які розповідали, що «в Україні на вас ніхто не чекає», «ваша влада про вас забула» і так далі. Одним із способів вижити для нас із дівчатами були розмови про що завгодно, окрім війни та полону. Ми говорили про побут, сім’ї, роботу, згадували улюблені фільми, книги, дитячі ігри. Це відволікало й допомагало не думати про те, що відбувається. Пізніше, коли нас перевезли до жіночої колонії, я побачила там полонених, які тільки й говорили, що про обмін, Женевські конвенції. І зрозуміла, що ми з дівчатами все робили правильно. Не можна 24/7 думати лише про те, коли ж тебе обміняють, – так можна збожеволіти.

– У середині вересня нас перевезли до жіночої колонії, але за п’ять днів повернули назад у сізо. Потім знову кудись відправили, але це вже робила військова поліція. Коли я почула, що нас везуть у Брянську область, одразу подумала: «Недалеко ж кордон». Дві ночі поспіль мені снилося, як відчиняються двері й нам кажуть: «З речами на вихід». На третій день так і сталося. І хоча росіяни казали, що «везуть нас до Сибіру відбудовувати міста», я вже здогадувалася, що може статися обмін. Дорогою ми познайомилися з полоненими, яких тримали в інших місцях. Розповідали одне одному, хто що пережив та хто як виживав. Напевно, найбільшим щастям було почути вітання українською мовою: «Раді вітати вас удома, в Україні». А потім – рідний голос мами в телефоні…

Катерина КОПАНЄВА, fakty.ua

Читайте також: «Народила трьох козаків під гул літаків та атаку «шахедів»...