Війна 15.01.2023, 19:45

Волинянин пройшов крізь пекло російського полону і хірургічні операції після поранення

У свої 22 роки нововолинець Ігор Хавень пережив стільки, що вистачило б не на одну сотню чоловіків

З першого дня став на захист держави

Середнього росту, русявий, з великими добрими очима. Він скромно постукав у двері та зайшов до кабінету. Відразу подумала: «Таким би зніматися в кіно чи рекламувати одяг на обкладинках глянцевих модних журналів. А він опинився на війні!

У довоєнні часи Ігор Хавень – колишній морський піхотинець, а від початку російської агресії – боєць 14-ї бригади імені Романа Великого. На моє прохання юнак розповів про свою участь у бойових діях на Сході України.

– 24 лютого під ранок пролунав телефонний дзвінок з військкомату, – згадує він. – О 12-й я вже був на пункті збору. Того ж вечора переїхали у Володимир, наступного дня отримали зброю – і наш підрозділ вирушив на Рівненщину. Розмістилися в одному із міських клубів. Солдатів було багато, тому місцеві жителі розібрали по домівках тих, кому не вистачило місця. Приймали нас тепло, відчувалася єдність, згуртованість. Але на усіх обличчях читалася тривога.

Ігор на кілька секунд зупиняється у своїх спогадах, пригадуючи ті страшні для нашої держави дні. Згодом підрозділ перекинули на відстань 12 кілометрів до білоруського кордону. Там стояв один намет, тому розпочали з облаштування бліндажів. Відчутно підтримали місцеві жителі, які допомогли його викопати своїм же трактором, обладнати окопи. Потім привезли сіно і солому, щоб солдати могли спати не на голій землі.

Далі – новий наказ: передислокація у Кривий Ріг. Коли проїжджали Житомирщину, чули вибухи з боку білорусі. У Кривому Розі мали невеликий перепочинок і – на Миколаївщину!

«Ви нас бамбілі в Донєцкє…»

Невдовзі, 20 березня, молодого нововолинця чекала драматична сторінка у його біографії.

– Ми мали зайняти позицію біля одного села, – згадує Ігор Хавень. – А там якраз тривала зачистка з нашого боку. Та перевага виявилася на боці сепаратистів. Коли ми почали відходити, поряд зі мною і моїм однополчанином Віктором Дудюком із села Озютичі Володимирського району вибухнула граната, а потім – міна. Як отямився, зрозумів, що я і кілька побратимів поранені. Біля нас стояли рашисти, тикали автоматами та голосно кричали:

–Давай дакумєнти, тєлєфон, кто камандір? Ви нас бамбілі в Донєцкє, і ми с дєтьмі не маглі гулять»,– «морозили» казна-що. Складалося враження, що вони або п’яні, або обкурені. Окупанти відразу зірвали з нас, поранених і закривавлених, бронежилети, з особливою жорстокістю накинулися відбирати берці, а взамін кидали якісь капці. На щастя, там був більш-менш адекватний сепаратистський медик. Він оглянув наші рани, як міг – перев’язав, – на певний час мій співрозмовник замовк і на його очах заблищали сльози.

Розпочалося життя у полоні, про що Ігореві важко було розповідати. Спочатку українців кинули в якусь церкву. Потім наші хлопці опинилися під парканом. З’явилися рашисти – і знову допити.
– На жаль, від отриманих ран один із бійців помер. Іншого (знаю, що його звати Олег) росіяни забрали з собою. Потім дізналися, що його закатували. З настанням сутінків нас погнали у підвал тієї ж церкви.

– Я тільки й зміг ще сказати своє ім’я та прізвище, назвав частину – і знепритомнів, – пригадує молодий військовий. – Два дні був у такому стані, за цей час мені зробили кілька операцій, витягаючи осколки.

Муки полону долали із земляком Віктором Дудюком. У холоді й голоді провели цілу ніч. Як результат – відморожені пальці на ногах. А на ранок знову чули вибухи і постріли. Це, як виявилося, наступали ЗСУ. Хлопці були щасливі!

Окупанти втекли, але перед тим двері до підвалу зачинили та закидали камінням. З останніх сил полоненим таки вдалося вибратися, після чого гукнули місцевих жителів, котрі й відвезли до найближчої лікарні. Вона була зачинена. Тоді доправили до медиків у Миколаїв.

– Там я тільки й зміг ще сказати своє ім’я та прізвище, назвав частину – і знепритомнів, – пригадує молодий військовий. – Два дні був у такому стані, за цей час мені зробили кілька операцій, витягаючи осколки.

…Що в ці дні думалося рідним Ігоря, в якого загарбники відразу забрали телефон? Що в цей час творилося у серцях батьків, молодших сестри і трьох братів, коханої, з якими був втрачений зв’язок? Це знає тільки Бог та вони самі. Як бачимо, Всевишній був прихильний до хлопця та його побратима…

Далі – госпіталі, операція, реабілітація. Ігорю за місяць довелося стільки пережити і витерпіти, що вистачило б на сотню життів! Та він налаштований рішуче: планує працювати, створити сім’ю. А оптимізмом і впевненістю, які випромінює, заряджає багатьох людей.

Щасти тобі, Герою!

Останні новини: