Подяка Валентині Ковальчук – від засновника й очільника ГО «Волонтерський центр «Серце патріота» Сергія Балицького.
«Втомилася. Але коли подумаю, як там зараз на передовій нашим хлопцям, – втома одразу минає» - волинська волонтерка
Маршрути маневицьких волонтерів за 10 місяців війни не змінилися. Вони, як і раніше, ведуть на Схід, Південь України. А ось мереживо рожевих ниток на карті, що висить у кабінеті очільниці волонтерського центру Валентини Ковальчук (ними позначено, куди доставлено вантаж), стало густішим, ніж у травні, коли ми вперше спілкувалися
«Колектив долучився до волонтерства ще з 2014-го»
Валентина Миколаївна уже понад тридцять років очолює в Маневичах Центр творчості дітей та юнацтва. Її кредо – слова американського генерала Нормана Шварцкопфа, який був улюбленцем журналістів: «Допомагаючи іншому піднятися на гору, ви самі наближаєтеся до вершини». Жінка трактує їх так:
– Я за натурою людина цілеспрямована й отримую задоволення, коли інші досягають кращих результатів, ніж я.
« Уже не харчі ми збираємо й купуємо, як на початках, – зараз бійцям потрібні тепловізори, квадрокоптери – їхні очі в небі.»
Тож невипадково очолюваний нею колектив, як розповідала Валентина Миколаївна, долучився до волонтерства ще з 2014-го. Власне, відтоді, як почалася війна. Співпрацюючи з громадською організацією «Довіра», що діє на Маневиччині, Валентина Миколаївна з колегами організовували свята, різні фестивалі для дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування. А коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, тут було створено волонтерський центр як частина ГО «Серця патріотів», заснованої свого часу волонтером Сергієм Балицьким, який знає про війну не з чуток.
Волонтери, співпрацюючи зі старостинськими округами, закладами освіти, іншими установами та організаціями Маневицької громади, налагодивши зв’язки з українською діаспорою в Польщі, Італії, Франції, з литовськими друзями, уже десять місяців відправляють допомогу, необхідну і бійцям, і тим цивільним людям, котрі постраждали від бойових дій...
«Важко, коли розумієш, що вже нічим не можеш зарадити у великому горі матері, дружини»
Вперше ми спілкувалися з Валентиною Ковальчук торік у травні. Тоді й звернула увагу на карту України, що висить у її кабінеті, помережену рожевими нитками.
– На цій мапі, – розповідала Валентина Миколаївна, – можна побачити, куди було доставлено волонтерську допомогу із Маневичів. Я дивлюся на неї й тішуся, що наша підтримка стає все потужнішою.
Напередодні Нового року зателефонувала Валентині Миколаївні й запитала, який вигляд має це «мереживо» на одинадцятому місяці повномасштабної війни. У відповідь волонтерка надіслала знімок, який промовисто засвідчував, що воно стало густішим. І прокоментувала це так:
– Маршрути залишилися ті самі – в Харківському, Донецькому, Запорізькому. Миколаївському напрямках. А от кількість їх значно збільшилася. Ось і в кінці грудня наші волонтери Володимир Лазарук, Андрій Філіпчук та Віталій Сопронюк завезли хлопцям на передову два автомобілі і два звідти пригнали на ремонт. Машини на фронт потрібно безперервно постачати, бо ж то війна, де вони часто стають одноразовими – по суті, це розхідний матеріал. Та й під обстрілами не до того, щоб їхати обережно, – авто розбиваються.
Ми говорили з Валентиною Миколаївною про те, що змінилося у волонтерстві від 24 лютого.
– Маємо три суто маневицькі бригади, які постійно їздять на Схід, Південь України. Ще більше зміцніли зв’язки з нашими земляками, котрі, будучи за кордоном в силу різних обставин, стараються допомагати захисникам України. Уже не харчі ми збираємо й купуємо, як на початках, – зараз бійцям потрібні тепловізори, квадрокоптери – їхні очі в небі.
А ось стосовно того, чи змінилася сама волонтерка, жінка сказала:
– Дуже… По-особливому боляче сприймаю несправедливість. Хоч я й холерик, тобто відношусь до типу людей рухливих, невгамовних, відчуваю, що втомилася. Не стільки фізично, як морально. Дуже важко зустрічатися з жінками, сини чи чоловіки яких отримали поранення (когось треба перевезти, комусь потрібна якась допомога). А тим більш, коли дружина втратила на війні чоловіка, мати – сина, й ти розумієш, що вже нічим не можеш зарадити в цьому їхньому горі... Але коли подумаю, як там зараз на передовій нашим хлопцям, — втома одразу минає. І звідкись беруться сили.
Як чоловік Валентини Миколаївни сприймає те, що його дружина ось уже скоро рік у такій круговерті?
– А чоловік знає, що я по-іншому не можу, – говорить волонтерка. – Все одно зроблю те, що задумала. Він мовчки підтримує мене. Розуміє моє «Назад шляху нема». Ми мусимо допомагати нашим захисникам і йти тільки вперед – до Перемоги.
Читайте також: І «Леопардам», і «Леклеркам» дамо раду: в 14-ій ОМБр розповіли історію воїна Андрія.
