Щоб займатися улюбленою справою, як до війни, Євген мусить працювати охоронцем.
Переселенець із Волновахи взяв у луцькому супермаркеті відпустку й поїхав на Чемпіонат Європи по золото
Про іменитого спортсмена-гирьовика Євгена Нескребу наше видання вперше написало у серпні. Тоді він розповів, як змушений був із сім’єю евакуюватися в наш край, що росіяни знищили його будинок із усіма нагородами і як змінив фах тренера на роботу охоронця в супермаркеті. Розказав і про мрію – потрапити на європейський турнір
«Маю можливість і сили тренуватися тільки у вихідні»
Ми зустрічаємося в кав’ярні: пан Євген розкладає медалі, грамоти, відзнаки – їх стільки, що вільного місця на столику не залишається. Частину він здобув на відкритому Чемпіонаті Європи з гирьового спорту, участь у якому взяло півтори сотні учасників із 16 країн світу! Змагання тривали з 8 по 11 грудня, й українські гирьовики здобули для держави 2-ге командне місце, випередивши польських. Попереду були тільки італійці. Євген Нескреба виборов дві нагороди: золото за те, що найкраще піднімав 24-кілограмову гирю упродовж години, та бронзу за двоборство (поштовх і ривок). Крім того, працював і суддею. Змагання транслювали на весь світ і, певно, ніхто з глядачів, які дивилися, як український спортсмен піднімається на п’єдестал пошани (окрім родини), й не думав, що за кілька днів він одягне форму охоронця й повернеться до звичного чергування «4 через 4». Мало хто з них знає й про те, що понад 600 його нагород (і навіть гирька зі щирого золота) залишилися під руїнами рідного дому у Волновасі...
« Одна кімната в квартирі, яку орендуємо, у мене як мініспортзал.»
Запитую в Євгена Нескреби, як йому далися перші нагороди у час, коли стільки цінного полетіло шкереберть, а він мусив із тим зжитися? Євген відповідає з усмішкою людини, яка вміє «брати висоту» не тільки в спорті: «На той рівень тренувань я задоволений цим досягненням. Важливо хоч би два тренування на тиждень мати, а в мене виходить одне на вісім днів. Замало. Маю можливість і сили тренуватися тільки у вихідні, бо працюю з майже 7-ї ранку до 22-ї години. Один час трохи займався в спортклубі (4 заняття коштують 250 гривень), але то вимикають світло, то трохи розім’явся, поштовхи зробив – повітряна тривога, й нас випровадили. Дуже це заважає. Чекаєш-чекаєш годинами — вже й натхнення немає. А ще ж стараюся не їсти перед тренуванням. Тому спортзал покинув і займаюся з двома «двадцять четвірками» вдома (гирі по 24 кг). Одна кімната в квартирі, яку орендуємо, має десь три на чотири квадрати, то вона у мене як мініспортзал. Не вистачає, звичайно, штанги. Для такого рівня змагань все-таки потрібно ходити в спеціальний заклад…
Цікавлюся, як гирьовик оцінює 2-ге місце української збірної на цьому Чемпіонаті. Все-таки у нас війна й, попри тисячі перешкод, 17 спортсменів зуміли зібратися й представили свою державу. Євген каже, що саме росіяни завадили нашим стати найсильнішими: «Якби в нас не війна, було би більше професіоналів, а не аматорів. Багато хто воює. Були такі, що не змогли виїхати, бо до 60 років не можна виїздити за кордон. Нам не вистачило хоча б одного учасника для перемоги. Польща представила набагато більше людей».
«Коли оголошують: «Євген Нескреба, Волинська область» – вслухаюся»
Поїздка Євгена Нескреби на ті змагання могла й не відбутися. Він зауважує, що непросто «вийняти» із сімейного бюджету пів тисячі євро на змагання, якщо маєш зарплатню охоронця. Каже, змушений був шукати спонсора, й, коли вже втратив надію, відгукнулися представники церкви «Голгофа», що в Луцьку, зокрема пастор Андрій Савич. (Із релігійною громадою сім’я Нескреб познайомилася завдяки акціям для вимушено евакуйованих осіб). Євген кидає погляд на нелегко здобуті нагороди й каже: «Пощастило, що я знайшов цих людей, бо важко, коли немає свого кутка, нічого нема. Запитував, чи не зможуть допомогти мені, то Андрій спочатку здивувався, чи справді я маю такі нагороди. Тому дуже-дуже вдячний за таку можливість, за цей шанс. Якби не вони, нічого б не було».
Чи знають колеги й начальство луцького супермаркету, хто з ними працює? Євген сміється й каже, що спочатку не йняли віри тому, що за порядком у них стежить багаторазовий чемпіон-гирьовик. Але стали цікавитися, оцінили фотографії, й навіть деякі дивилися пряму трансляцію змагань. Керівництво ж справно дає відпустку, яка Євгену належить за законом. Тож цього разу спортсмен-охоронець поєднав 4 зароблених вихідних зі стількома ж днями відпустки й гайнув на Чемпіонат Європи в Республіку Польща. Він не приховує, де працює, й зовсім не соромиться нового фаху: «Це теж робота. Я ні в кого нічого не відбираю. Поки що так».
За цей час спортсмен не раз представляв Волинь на українських змаганнях із гирьового спорту. Нещодавно завоював аж три перші місця у різних номінаціях на Кубку федерації гирьового спорту України, який присвятили ЗСУ. На цьому турнірі він виконав норматив майстра спорту міжнародного класу вже щодо 4-ї федерації. Його навіть запросили виступати від імені місцевих вугільників. Іменитий спортсмен розповідає, як почувається на змаганнях, коли повідомляють, що він представляє не Донеччину, як це тривало понад десятиліття: «Коли чую: «Євген Нескреба, Волинська область» – вслухаюся. Ще незвично». Він укотре усміхається, а тоді додає, що його донька Тетяна, студентка донецького вишу, теж спортсменка, переживає схожі емоції, бо на змаганнях захищає честь Кіровоградщини, на територію якої переїхав її університет. Нещодавно у Львові Тетяна Нескреба завоювала срібло й бронзу.
Ми говоримо про минуле й майбутнє. Зі свіжого з Волновахи Євген Нескреба розказує, що вдома невідомі демонтували ковані ворота з його подвір’я. У його очах немає того болю й розпачу, який з’являвся під час нашої розмови ще в серпні. Він навчився з тим жити. З більшою охотою розповідає, який поміст із ДСП зробив собі вдома для тренувань, як усе ще шукає гирі, щоб тримати належну форму, як у Польщі зустрів свою вихованку зі спортивної школи (тепер вона завойовує нагороди для Литви). Усі «як» Євгена Нескреби – про те, що треба й важливо ще дуже багато чого встигнути – і для захисту честі України на міжнародному рівні, і задля себе.
