Краще б годинники так гучно не тікали.
«Часу не існує». Колонка Ірини КРАВЧУК
У шкільні роки в переддень Нового року я, бувало, сідала під ялинкою і безперестанку їла цукерки. Коли мама сварила, що така кількість солодкого шкодить здоров’ю, сумно відповідала: заїдаю стрес
Адже я тоді надто переймалася тим, що рік дуже швидко пролетів. Дуже лякали думки, що колись стану такою ж старенькою, як бабуся. Тож 31 грудня, коли десь у космосі перегортався велетенський календар, я боялася і страждала. У старших класах ця історія також повторювалася, щоправда, замість цукерок я наминала олів’є за обидві щоки.
Завжди знала, що за святковим столом обов’язково почую фразу «Чого той час так летить». Дуже злилася, коли рідні про це говорили. Здавалося, що вони посипають сіллю мою дитячу рану. Потім помітила, що такі розмови зав’язуються чи не в кожній компанії: хтось не вірить, що діти швидко виросли, хтось шкодує за втраченими можливостями, а когось турбує, чому зненацька настала п’ятниця.
Щоб якось вберегтися від цієї хвилі, я просто зняла зі стіни в кімнаті годинник. Бо як помітити час, якщо не слухати «тікання» й не дивитися на стрибки секундної стрілки? Це врятувало кілька Нових років. Втім, таке відсторонення не надто ефективне, бо дитячі страхи інколи просочуються в голову й вистрілюють там маленькими огидними феєрверками. От я і почала шукати нові способи, якщо не зупинити, то хоча б сповільнити час. На щастя, не я одна. Здавна вчені і філософи переймалися цим питанням. І щось та й придумали.
Зокрема, вiдомий американський мислитель, психолог Вільям Джеймс вiдкpив цiкаву парадигму часу: «хвилини, наповнені цікавими подіями, здаються короткими, коли вони тривають, але довгими, коли про них згадуємо».
Зокрема, вiдомий американський мислитель, психолог Вільям Джеймс вiдкpив цiкаву парадигму часу: «хвилини, наповнені цікавими подіями, здаються короткими, коли вони тривають, але довгими, коли про них згадуємо».
Тому вчені стверджують, що людина, яка постійно подорожує, проживає у своїй голові надзвичайно довге яскраве життя. Адже мозок, який уже звик до буденності, потрапивши у нові обставини, починає сприймати все з дитячою наївністю. Недарма ж кажуть, що у дитинстві дні дуже довгі. Тому одразу після нашої Перемоги я спакую валізу і кудись гайну, щоб трохи сповільнити обертання планети під ногами.
Читайте також: «Навіщо тобі та кар'єра, якщо ми знайшли для тебе принца?»
