Сердечна вдячність – за «порожню посилочку»

…побожністю і патріотичністю львів’ян

Після закінчення вишу у Львові маємо із сім’єю гарну традицію зустрічати Новий рік спільно зі студентськими друзями – відомим письменником і видавцем Василем Габором та його дружиною Наталією – завідувачкою кафедри нових медіа Львівського національного університету імені Івана Франка, з якими вже ніби породичалися. Звісно, більшість разів (а всього це було 27!) келих шампанського під звуки гімну України піднімали саме в місті Лева, а після опівночі йшли на Високий замок, щоб помилуватися красою нічного міста.

Аби не зраджувати традиції, вирушили знову в атмосферу студентства, яка з роками залишається такою ж ностальгійно-романтичною і привабливо-заспокійливою. Правда, від знайомих звучало одне питання: «А ви не боїтеся, що будуть там бомбити? Це ж Львів – бандерівська столиця, яку орки особливо ненавидять!». «А яке українське місто вони люблять? – відповідала. – Всі однаково ходимо під Богом!».

Бандерівська столиця і на цей раз була божественно красивою. Знаменита площа Ринок, на відміну від попередніх років, відзначалася якоюсь особливою заворожуюче-таємничою тишею. Справді, людей було помітно менше. І за п’ять годин нашого перебування там зустріли лише дві екскурсійні делегації. Не із закордонних, а з українських міст. Новорічні інсталяції відрізнялися, як завжди, оригінальністю і вишуканістю. Направду, таке можна побачити тільки у Львові. Вулички, на яких зустрічали музикантів, співаків у національних строях, були наповнені неперевершеними пахощами кави впереміш з імбиром, корицею, кардамоном і цитриною.

Зупиняємося біля одного з відреставрованих будинків, щоб не тільки помилуватися відновленими скульптурами, а й послухати живу музику, яка линула ніби з-під небес. Це, виявляється, на балконі одного з ресторанчиків на другому поверсі дає безплатний концерт львів’янам і гостям міста молодий артист. Під акомпанемент гітари він не просто співав – заглядав у саму душу. А коли почав виконувати «Червону калину» і її підхопив гурт унизу – заледве вдавалося стримати сльози.

« — А ви не боїтеся, що будуть там бомбити? Це ж Львів — бандерівська столиця, яку орки особливо ненавидять! — А яке українське місто вони люблять? — відповідала.»

Як і в гарнізонному храмі Cвятих апостолів Петра і Павла, куди завжди тягне в першу чергу якась невидима сила. В мої студентські роки він використовувався як склад. А вже з 2011 року його відкрили на честь 20-ї річниці створення Збройних сил України й там правлять службу Божу. Але ця святиня стала знаковою відтоді, коли тут почали відспівувати наших Героїв – спочатку воїнів АТО, а зараз тих, хто в різних «гарячих» точках боронить Україну. В мерехтливому світлі свічок проглядаються фотографії бійців, які полягли в боротьбі з окупантами. І цього останнього дня 2022 року людей, молодих і старших з дітками, було чимало. Хтось молився, дехто вдивлявся в дорогі обличчя на портретах, а потім запалював свічку. Десь поруч звучало ледь вловиме «Пливе кача», а за престолом, із глибини храму, доносилося монотонне читання Святого письма. Тут панувала якась піднесена і водночас скорботна тиша, в якій, здавалося, всі присутні не лише дихали єдиним повітрям, а і їхні серця були пройняті єдиними помислами й мріями – вдячністю до тих, хто загинув за нас із вами, і очікуванням Перемоги…

А як багато вірян молилося на вечірній службі Божій в Андріївській церкві! Там можна годинами споглядати древні скульптури, аналогів яким не знайти в жодній культовій споруді України. Зрештою, львівські храми – це окрема високодуховна сторінка цього загадкового міста.

…наскільки важливо робити сюрпризи

Тема пожертви завжди була актуальною. А минулого року вона стала таким собі екзаменом на щирість, чесність і безкорисливість. Хочеться думати, що (принаймні серед моїх знайомих) не знайдеться людини, яка б не донатила (з’явилося таке нове слово в нашому лексиконі) на армію, не підтримувала переселенців, не допомагала тим, хто внаслідок війни опинився в матеріальній скруті або стресовому стані.

Моя давня приятелька якось мовила: «Знаєш, мені цього року полегшало. Бо в церкву раніше майже не ходила, десятини не давала. То тепер довелося за всі останні роки відплачувати. Але не шкодую, навпаки – задоволена. Бо хлопців на фронті підтримувала!»

Пригадалася давніша розмова зі священником якраз на цю тему. Коли про це заговорили, він мовив: «Звичайно, Бог хоче молитви у церкві. Бог чекає покаяння. Бог чекає пожертви…». Але, додав, пожертви тому, хто її потребує. Тому якщо ти поділишся продуктами із самотньою сусідкою, купиш улюблену іграшку дитині, батьки якої не можуть цього зробити, придбаєш блок цигарок чи кілька пачок кави на фронт – це також зараховується.

Добре пам’ятаю, з яким трепетом у душі ми завжди чекали новорічних подарунків у дитинстві. Бо в них обов’язково були мандаринки, яких тодішня дітвора практично не бачила, дорогі цукерки, які купували вкрай рідко, бо коштували вони недешево. А ще ми неймовірно раділи, коли друзі з Польщі, Болгарії (тоді була мода листуватися) надсилали посилочки із сувенірами. Радості не було меж, коли в бандеролях із Софії знаходили маленьку ляльку-мотанку, невеличкі пробники з «трояндовими» парфумами, або з польської Влодави – з їхніми листівками й солодощами. Тому настрій очікування подарунка грів душу завжди, й коли вже сама почала заробляти гроші, разом із дітьми старалися на свята щось вислати племінникам. Щоб вони відчули таку втіху.

Подібне переживають і дорослі. Хіба не так? Справжнім сюрпризом стала для мене нова книга нашої землячки з далекого Ізраїлю, відомої письменниці Валентини Чайковської. І з якою любов’ю вона до збірки поезій додала маленькі святкові дрібнички!

А днями близька мені людина розповіла таку різдвяну історію. Вона вирішила зробити приємність і надіслати посилочку одній старшій жінці, з якою доводилося раніше працювати і яка змушена була виїхати в центральну Україну. Родичі померли, залишилася одинокою з невисокою пенсією. Коли колежанка відкрила пакунок, куди були вкладені м’ясні продукти, домашня випічка, цукерки, дуже схвилювалася. Зворушена такою увагою, по телефону не могла вимовити й слова.

А потім написала: «Як тільки прийшло повідомлення про бандероль, я плакала від радості. Моє сонце! Я дуже зворушена! Я дуже тобою горджуся! Бо навіть якби ти порожню посилочку прислала, я би все одно дякувала. За твою увагу і турботу». 

Це велике щастя отримувати такі «послання»! 

Читайте також: «Я буду чекати і вдень і вночі...».