ОСТАННЄ РІЗДВО...

Я про це знаю напевне.
Про це дуже-дуже страшно думати,
До сліз гірко усвідомлювати,
Навіть вимовляти це надзвичайно важко...
Але я це знаю,
Бо Мама дуже слабенька,
Вона поволеньки згасає,
І до другого Різдва її серденько просто не достукає...
Але поки що Мама при пам’яті,
Мама з нами
Увесь день,
І ми разом з нею готуємо різдвяну вечерю.
Ми з сестричкою на кухні,
А Мама на постелі:
Їй важко вже дихати
І розмовляти,
І кашель її домучує,
І біль невимовний,
Але вона щоразу запитує, чи пам’ятаємо, 
що робити сьогодні маємо,
Чи всі страви готуємо,
Чи не забули чого...
І ми з сестричкою щохвилі перепитуємо її, як готувати
Кутю,
Голубці,
Узвар,
Холодець,
Пампухи...
Та ні, ми й самі усе добре знаємо,
Бо вже далеко не діти та й навіть не юнки.
І не раз ми усе чудово готували для своїх 
маленьких власних родин,
Але сьогодні...
Сьогодні
Ми не хочемо знати,
Ми не хочемо готувати самі!
Ми хочемо перепитувати,
Розмовляти,
Хочемо, щоб Мама розповідала, підказувала, 
відчувала себе необхідною, 
важливою, незамінимою,
Щоб відчувала себе Господинею в отчій домівці, –
І ми питаємо
Щохвилини,
Бо наступного Різдва вже, напевно, нікого буде спитати –
Мами не буде...
Я не знаю, як це буде,
Розумієте?!
Я не знаю, як це буде – Різдво без Мами,
Бо до того Мама завжди була –
П’ятдесят років,
Спільних щасливих років...
Усі ці пів століття я залишалася дитиною.
І я,
І сестричка...
Мама завжди стояла між нами і Небом 
світлою Райдугою –
Яскравою
Семиколірною стежечкою-дугою до Раю.
Завжди...
Але...
Але наступного Різдва Мами тут, на Землі, не буде...
І вже я стоятиму веселкою між моїми дітьми і Небом,
Вже я буду тією Райдугою для своєї родини.
А сьогодні...
Сьогодні я ще побуду дитиною
Біля Мами,
Обійму її,
Поплачу тихенько,
Розкажу, що борщ не такий смачний, як у неї,
І голубці пригоріли,
І кутя несолодка...
Я попрошу Бога у своїй молитві, щоб зменшив їй біль
Хоча б на цей Святий Вечір.
І ще попрошу, щоб зробив диво,
Таке велике, майже неможливе Диво –
Подарував нам спільний цьогорічний Великдень...

Любі мої,
Бережіть своїх Матерів,
Їдьте до них на Святвечір,
Попри клопоти,
Наперекір усьому!
Їдьте,
Спішіть,
Поки вони з Вами,
Обіймайте їх,
Бо Мама... 
Мама – то ваше дитинство і ваша Райдуга завжди
Між Вами і Небом,
Світла, тепла, ніжна, чиста і вічна стежечка любови.
Я дуже хочу хоча б ще одного Різдва з Мамою.
І воно...
Воно обов’язково буде...
Бо Різдво – то ж тоді, коли Земля і Небо торжествують.
І колись я матиму з Мамою своє перше Різдво 
на небесах...
Перше... і вічне... 

Галина ЛЕВКОВИЧ.