Вранці сусіди стояли біля розбитого будинку Пилипових і плакали – думали, що всі його мешканці похоронені під завалами.
«У нашу хату влучила ракета – й за секунду ми втратили все»: історія переселенців, що приїхали на Волинь
У Камені-Каширському знайшли прихисток понад п’ять тисяч переселенців. У числі тих, хто опинився тут, рятуючись від війни, – і родина Миколи Пилипова із села Баратівка Снігурівського району, що на Миколаївщині. Уже деc’ятий місяць вона в Поліському краї, а думка в кожного одна: «От прийде весна – й повернемося додому». Бо немає милішого краю від того, де людина народилася й виросла
«Все в нас було добре – тільки жити й радіти»
Відповідь на питання, чому саме у Камінь-Каширський приїхала родина Пилипових, уже в перших словах Миколи Олексійовича:
– Це я з Миколаївщини, а моя дружина Марія Іларіонівна – волинянка. Жила вона в Соснівці на Камінь-Каширщині, а до нас приїжджала, як і багато хто з її односельців, на сезонні роботи. Наш радгосп вирощував овочі – на обробітку їх та зборі врожаю й працювали. Додому верталися із зерном, грішми. Я після строкової служби влаштувався кіномеханіком у сільському Будинку культури (тоді ж не було, як зараз, комп’ютерів, мобілок, в яких молодь сидить, – збиралися хлопці й дівчата, щоб фільм подивитися, потанцювати). Там ми і познайомилися з Марією. То був 1976-й. А наступного року одружилися, невеличке весілля зробили. Жили з моїми батьками ще й тоді, як наша старша донька Людмила народилася, хоч і тіснувато було. Та от попросився я на роботу в будівельну бригаду, одержав земельну ділянку під забудову. І як молодша, Тетяна, мала з’явитися на світ, то ми вже справили новосілля. Взяли, пригадую, з собою мішок дров, ліжко й поїхали у ще хоч і не обжитий, але свій будинок…
Дочки повиростали, вивчилися. Людмила стала вчителькою, викладала українську мову й літературу. Тетяна медицину обрала – працювала медсестрою в районній лікарні. Двох онуків батькам подарувала.
– Ми кожного року їздили на Камінь-Каширщину, – розповідає чоловік. – І нам, і дочкам, а потім і внукам тут дуже подобалося. Бо ж то після нашого степу на Миколаївщині потрапляли в край лісів, де таке чисте повітря, де багато грибів. А потім, коли вже батьків дружини не стало, то рідше бували в рідній Маріїній Соснівці. По правді, то завжди якісь свої клопоти були. Хотілося хату облаштувати – затишок дітям створити, щоб мати умови не гірші, як у місті, – з усіма зручностями. І от коли все в нас було добре, коли йшло до того, що тільки жити й радіти, 24 лютого почалася страшна війна.
«Як вони ненавиділи нас, українців, – цього словами не передати»
Микола Олексійович не може без хвилювання згадувати пережите:
– Наше село розташоване на межі двох областей – нам до Херсона було ближче, як до свого обласного центру, Миколаєва. Херсон був захоплений у перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну. А за тиждень вже і в нас були окупанти – чеченці (чув, що то кадировці), буряти… Вони встановлювали свої порядки. Знущалися з цивільних людей – забирали машини. Як вони ненавиділи нас, українців, – цього словами не передати. Ворог не міг узяти Миколаїв, то обстрілював місто з боку Херсона. Через Баратівку летіли снаряди.
Дуже хочемо вернутися в своє село, хоч ще не знаємо, що від нього залишилося. Може, купимо якесь житло чи відбудуємо свою хату.
На час обстрілу сім’я Пилипових ховалася в льосі сусідів, оскільки в самих такого укриття не було. Як стихало й закінчувалася повітряна тривога, йшли додому. Поралися по господарству, їсти готували, «в якісь моменти почувалися так, ніби й війни нема».
«Ловив дружину, яку ударною хвилею з ліжка скинуло...»
І от настало 27 березня. Це число, день, а точніше ніч, Пилиповим ніколи не забудеться, бо вони всі тоді ніби вдруге народилися.
– Якраз молодша дочка Тетяна прокинулася, вийшла з кімнати, в якій спала, в прихожу, – вертається думками до пережитого Микола Олексійович. – Я спитав, котра година. Вона сказала, що вже четверта. І додала, стоячи біля вікна: «Щось дуже бахкає...». А потім все було, як у страшному сні. У нашу хату влучила ракета – й за одну секунду ми втратили і житло, і все, що настаралися роками. Якби вона впала по центру будинку, то ми з вами зараз уже не розмовляли б – всі загинули б. Не забути, як ловив дружину, яку ударною хвилею з ліжка скинуло, як мені на спину уламки зі стелі падали. Старшу дочку Людмилу викинуло з ліжка через міжкімнатні двері. Десятилітній онук Ярослав, який виповз уже з-під завалів, бідненький так злякався, що слова не міг промовити і ще два дні не говорив (якби старший онук був вдома, який зазвичай спав у залі, то ми б його втратили, – на щастя, він якраз перебував у Києві, де вчиться на айтівця). До ранку були в знайомих. А коли розвиднілося й ми прийшли до руїн своєї хати, то побачили, що сусіди стояли там і плакали. Вони думали, що всі загинули під завалами. Як зрозуміли, що ми вижили, то вже з радості не могли стримати сліз.
«Люди виїжджали й нас, слава Богу, підібрали»
Сім’я Пилипових, яким сусіди дали притулок, ще місяць залишалася в Баратівці. А потім, як каже Микола Олексійович, уже психологічно не витримували навіть ті, хто wй не постраждав так, як вони. Не чекаючи найгіршого, рятували дітей.
– Люди виїжджали й нас, слава Богу, підібрали, – каже чоловік. – У Баратівці жила родина сестри дружини, у якої була машина, – вона й вивезла мою сім’ю. Місця для мене не вистачало, то я вже через день вирушив на Волинь іншим автомобілем. Перш ми в Соснівці зупинилися – в батьківській хаті моєї Марії, де живе її брат. Але дочки вирішили, що треба в місто перебиратися. Так ми опинилися в Камені-Каширському, де ще одна сестра дружини живе. Ходили по людях і напитували житло. І знайшли. Добра жіночка, Олена Миколаївна, пустила в свою двокімнатну квартиру. Я підлікувався, бо ж мав травму хребта, як хата наша валилася, й сказав дружині: «Поки є руки й ноги, треба щось заробляти». Й пішов у міську раду з проханням дати мені, пенсіонерові, якусь роботу.
Із серпня минулого року Микола Пилипов працює в комунальній службі, яка надає допомогу малоімущим, а також сім’ям наших захисників. Ми й зустрілися з ним, коли він разом зі своїми напарниками рубав дрова на обійсті жінки, син якої – на передовій.
– Маю пенсію, всі ми як переселенці одержуємо грошову допомогу. Але додаткова копійка не зайва, – розмірковував чоловік. – Кажу своїй дочці Людмилі, яка працює онлайн у рідній Баратівській школі: «Доцю, ти на вікно якесь заробиш, я – на двері...». Дуже хочемо вернутися в своє село, хоч ще не знаємо, що від нього залишилося. Може, купимо якесь житло чи відбудуємо свою хату. А може, держава щось нам запропонує як таким, що постраждали від війни...
Слава Богу, переселенцям із Миколаївщини вже легше на душі, оскільки їхній район торік восени був звільнений від окупантів: 10 листопада в Снігурівці було піднято український прапор. Тож живуть із думкою: «От прийде весна – й повернемося додому».
Катерина ЗУБЧУК.
Читайте також: Подружжя з Волині усиновило хлопчика, а Бог побачив їхню доброту й подарував їм ще й донечку .
