5 років в УПА і 32 – в концтаборах: 7 цитат Великої Людини – сотенного Української повстанської армії Мирослава Симчича

Ще при житті йому встановили пам’ятник у Коломиї. Вся Україна знає про бій за «бандерівську столицю» – Космач на Франківщині, коли у 1945 році сотня під керівництвом Симчича розгромила полк НКВС, яким командував генерал Дерґачов (до речі, у травні 1944 року саме цей радянський каратель виселяв кримських татар із Криму). Сотенний приховав поранення в руку, щоб мати змогу і далі командувати боєм та підтримати бойовий дух побратимів.

Після того, як під час іншого бою, вже у 1948-му, непритомним потрапив до рук ворогів, Мирослав Симчич провів у радянських таборах 32 роки.

Фактично до останнього свого подиху Мирослав Васильович жив Україною, хоч і важко хворів. 5 січня 2023-го йому виповнилося 100 років, а 6 січня він передав Президенту Володимиру Зеленському шаблю та книги про УПА зі своїм підписом.

Про те, що воювати доводилось на два фронти

«Які імперіалісти не приходять, вони тільки замінюють один одного, але політику продовжують ту саму і тих самих людей переслідують. Ось, наприклад, кого більшовики переслідували в 1939 році, тих самих і німці переслідували в 1941. Кого били німці з 1941-го по 1944-й, того й більшовики, коли прийшли. Вони один одного не знищують, оці імперіалісти, а доповнюють».

Про бій під Космачем – «найбільший успіх у моєму житті»

«…Підійшло 12 машин. Я дав наказ без команди не стріляти, бо якщо відкрити вогонь по чолі колони або по середині, то зад міг би повернутися і нас обійти. Наші нерви витримали, ми почекали, поки вони всі з’їхалися докупи, збилися – видно, сам Господь Бог їх так спресував нам на користь. Коли підійшла остання машина, я дав команду: «Вогонь!». Хлопці як відкрили вогонь! Я й сьогодні як тільки пригадаю собі – то там було так, що в ніякому пеклі гірше не буває. Ми зразу як гримнули, як ушкварили вогнем, то вони кидаються в то в ту, то в ту сторону, а оточені з усіх сторін, дітися нема куди… А всіх разом там, як написано в моїй карній справі, загинуло 405 чоловік (енкаведистів. – Ред.), у тому числі командир каральної дивізії Сєргєй Дерґачов».

«З москвою вести боротьбу дипломатичним способом неможливо, бо москаль бреше ліпше всіх. Недарма в народі було таке прислів’я: «Бреше, як москаль».

Про катування, які довелось пережити

«Тортурували мене місяців три. Витягнуть мене з камери, зв’яжуть... Завжди по мене ходили чотири такі здорові амбали. Один під одну руку, другий під другу, виведуть, отак зв’яжуть – і отут по гомілках шомполом, сюди, по цих кісточках. Не спішать: стук... стук... стук... стук... «Ну, будеш говорити?». Мовчу. Знову: стук... стук... стук... Не спішать. На другий день уже ноги посиніли. Третій день – відтак ноги попухли, як коновки, сині. Коли ноги попухли, то вже від удару не чуєш болю там, де вдарили, а біль іде, як електрострумом, і б’є в серце. Б’ють до непритомності. Коли б’ють грубо, то це не біда, а ці професійні тортури...

Я зв’язаний по руках і ногах, мені пхають сюди градусник, міряють температуру. І коли температура перевищує 
41 градус і тягне на 42, що людина вмирає, тоді вони перестають бити. Відносять і кидають у карцер. Під час таких тортур що я думав? «Господи Боже, допоможи мені чесно вмерти!».

Про роки в тюрмі

«Я попадав, як то кажуть, з-під дощу та під ринву, від вовка втік – на ведмедя наскочив. Я ж на якомусь послабленому, на загальному режимі з 32 років, 6 місяців і 3 діб жодного дня не був. Я пройшов такі три режими: суворий, особливо суворий і тюремний. І ще карцер. Якщо порахувати всі оті карцери, скільки я в них просидів – Боже ти мій!..».

Про молоде покоління українців

«На нього найбільша надія. Тих старих, що виховані комунізмом, – не перевиховаєш. Душі цих молодих людей не зіпсуті комсомолом та компартією. Але ми повинні розуміти, що ніхто нам у цьому житті просто так нічого не дасть. Не треба думати, що все втрясеться і якось воно буде, – за все у цьому житті треба боротись».

Про відміряний Богом свій довгий вік

«Я так питаю сам себе, чому я живий? Відтак дивлюся назад в історію, та й думаю, що все ж таки не було жодної війни, жодної революції, де би всі загинули, де би Господь якусь невеличку групку не залишив за живих свідків для того, щоб понесла минулу історію майбутньому поколінню. Думаю, може, Господь мене для того залишив, щоб оту гірку, святу, таку жорстоку правду, те все нещастя все ж таки хтось розказав».

Про москалів

«Це не наш брат, а це наш кат! Господь Бог зібрав усе зло із цілого світу і всадив у душу москаля. Був Іван Грозний – били нас, був Петро Перший – били нас, прийшов Сталін – били нас, прийшли білі – далі б’ють. Таких підлих ворогів, як має Україна, ніхто не має... З москвою вести боротьбу дипломатичним способом неможливо, бо москаль бреше ліпше всіх. Недарма в народі було таке прислів’я: «Бреше, як москаль». З москвою можна говорити тільки силою! Москалю поки довбнею по голові не даси, то не зрозуміє!» 

Читайте також на volyn.com.ua: «10 фактів із життя легендарного Мирослава Симчича, який захищав «бандерівську столицю».