Вони одружилися в 1961 році й пройшли у парі до золотого ювілею.
Роман про кохання свого життя лучанин Євген Філіпчук розпочав писати 60 років тому
Про любов лучан Ольги та Євгена Філіпчуків, яке в кінці 2021-го потрапило в «Книгу рекордів України», тепер може прочитати кожен, хто візьме до рук книжку «Нехай розкажуть листи», написану на основі їхніх студентських листів
«А я люблю, а я люблю, люблю, як в юності!»
Рік тому ми зустрічалися із Євгеном Олександровичем, як і домовилися, в його оселі, де ще можна відчути ту атмосферу, якою наповнювали її двоє люблячих сердець, що були разом у радості й горі майже шістдесят літ – «аж поки смерть не розлучила». На той час минуло уже три роки, як чоловік овдовів. «Буквально в мене на руках померла Оля», – говорив він, пригадуючи останній день дружини...
Господар запропонував насамперед невеличку екскурсію квартирою, ніби вгадавши, що мені хочеться побачити окремі детальки і зрозуміти, яким було життя Філіпчуків – чим вони дорожили, що цінували. Тут усе так, судячи з почутого, як було при дружині. Зокрема, багато книг і фотознімків. Ось – світлина з весілля, де наречені такі молоді й гарні. А на іншій – їхній рубіновий ювілей: минуло сорок років, а велика любов так само з ними – у щасливих усмішках, у тому, як вони тішаться, тримаючи в руках лебедів, що здавна символізують подружню вірність (доля дарувала їм і щастя відзначити у парі й золотий ювілей). І нарешті дуже пам’ятний для Євгена Олександровича, як він сам каже, знімок, котрий нагадує про їхню дивовижну подорож у Фінляндію, а звідти – поромом у Швецію. Це був 2013 рік. Жовтнева пора з її барвами – все так, як на той час і у їхньому житті, що мимоволі нагадує слова із пісні «Осіннє золото»: «Літа на зиму повернули, Пливуть в осінній хмурості, А я люблю, а я люблю, Люблю, як в юності!»
Читала й ніби зустрілася зі своєю юністю. Знайшла листи свого чоловіка, написані в 1965 році, – й по щоках котилися сльози.
І, звичайно, була можливість побачити уже пожовклі від часу 142 листи, в яких на 427 аркушах зі шкільного зошита 781 раз трапляється слово «любов», завдяки чому кохання лучан і потрапило на сторінки «Книги рекордів України», – у грудні 2021 року Євген Філіпчук удостоївся престижного диплома. Написані вони були впродовж одного навчального року, коли Євген Олександрович (тоді юний Євген) був студентом Харківського гірничого інституту, а в шахтарському місті Нововолинську, яке тільки-но розбудовувалося, на нього чекала кохана Ольга.
За дослідження цих листів чоловік узявся тоді, як не стало дружини. І це був, як говорив, лише перший крок у його планах. Бо вже тоді він працював над книжкою «Нехай розкажуть листи» з думкою, що невипадково ж його кохана підсвідомо зберігала їхнє листування все життя. У цьому виданні, як мав намір, уривки з написаного ним і дружиною в юності буде «зшито» спогадами про найцікавіші моменти з їхнього подружнього шляху. І ось автобіографічний роман вийшов друком.
«Такі чудеса може творити книга, написана з Любов’ю...»
Він присвячений дружині («моїй небесній любові, берегині моїй, яка повсякчас і нині вимолює у Бога спокій душі моїй, з почуттям провини і подяки»), без листів якої, вважає, ця книжка ніколи б не була написана.
«Пам’ятаєте, колись, як плин часу, тиск і темп життя був не таким бурхливим та екранним, серед закоханих (особливо дівчат) було модним писати секретні щоденники – одкровення про свої почуття, думки, емоції, про коханих – тільки для себе (щоб ніхто не читав). У випадку нашого листування взаємодовіра була настільки глибокою, що ми писали свої щоденники для двох читачів – для себе і для друга. Іншими словами – ось кульмінація листування й народження рекорду. Так творився роман, котрий через 60 років дозволено прочитати всім зацікавленим...» – пише автор книжки Євген Філіпчук, адресуючи її і тим, чия молодість у далекому минулому, й тим, хто тільки пізнає перше кохання.
Дехто вже прочитав. І поділився враженнями з автором. Один із відгуків на наше прохання Євген Олександрович надав для газетної публікації. «Листування взаємно закоханих юнака й дівчини переплетене з подіями життя й побуту студентів у Радянському Союзі. Читала й ніби зустрілася зі своєю юністю. Знайшла листи свого чоловіка, написані в 1965 році, – й по щоках котилися сльози. Душа була у стані невагомості, пригадалося все далеке й водночас близьке та дороге. Такі чудеса може творити книга, написана з Любов’ю...» – слова лучанки Антоніни Яковенко. Ця жінка, як і Євген Філіпчук, – з родини, як ми кажемо, забужан. І так само, як і він, є парафіянкою храму Холмської ікони Божої Матері ПЦУ в місті Луцьку, на спорудження якої Євген Олександрович офірує десять відсотків суми, одержаної за кожну книжку. Вона в числі перших придбала це видання й поклала, як закликав автор, «свою цеглину в мур святині».
…Як висловився Євген Філіпчук, у своїй книзі він вивів формулу їхнього з дружиною кохання, в основі якого – вірність, щирість. А «без цих двох фундаментальних чеснот (або без однієї з них) раніше чи пізніше любов розбивається об каміння побуту».
