Чому з українськими «фашистами» росіянам явно не пощастило

…тим, як війна зміцнила нашу систему цінностей 

І раніше родина в нашій, українській, шкалі цінностей була на чільному місці. Однак багато хто до пуття не усвідомлював, наскільки вона насправді важлива для кожного з нас. Тепер же, коли росіяни нахабно присвоїли собі право розпоряджатися долями наших людей, ми навчилися ставитися до життя інакше. Про «завтра» ми стали думати зазвичай завтра, а «сьогодні» враз стає прекрасним, якщо воно без трагічних звісток з війни, без тривог (з лютого 2022-го мусимо уточнювати, що мова не про дрібні тривоги на кшталт «не було світла» чи «підгоріли котлети»).

Час вимірюється не годинами – вимірюється теплом 
і надією». І перше, й друге тримає нас тепер.

 «Знаєш, раніше ми з чоловіком дорікали одне одному за різні дрібниці, шпиняли дітей, – зауважила знайома. – А тепер якось прийшло розуміння, що це все такі дурниці! Головне, що ми живі, є одне в одного й маємо дім. Ми стали іншими!». Ще одна жінка розповіла, як після серйозної родинної сварки, що обернулася багатолітньою мовчанкою між двома гілками роду, вони з чоловіком найняли машину й поїхали в далеке село миритися. Вийшло так, що горшки побили батьки, а шукати порозуміння поїхали діти. І були сльози, і запізніле (але таки й вчасне) усвідомлення, що причина сварки не варта була виїденого яйця, і щасливе відчуття «як добре, якщо все добре». 

…як ми виборюємо для своїх дітей право на освіту

Мене дуже вражають теперішні новини про відкриття у волинських громадах дитсадочків і шкіл. (Не нових, а тих, де змогли облаштувати укриття). Хто б міг подумати, що наша газета буде розповідати таке у грудні, січні, ще пізніш та ще й несказанно радіти, що навчальні заклади таки «запускають», що діти бачитимуть одне одного й зможуть спілкуватися не тільки в телефонному режимі. Ось і моя донька стала ходити до школи аж тепер, у січні, і я так радію, бо її життя наповнилося рухом й усім іншим, що раніше було звичайним, а тепер неймовірним… Ношуся з цифрою, яка викликає в мене злість уже понад пів року: 10% – саме на стільки, написали іноземні ЗМІ торік навесні, українські школярі, які навчаються під час війни, менше зароблятимуть, коли виростуть. Звісно ж, матимуть гірший рівень знань, аніж їхні ровесники по світу. Чесно кажучи, найбільше мене зачіпає навіть не те, що соціологи за кордоном на третьому місяці повномасштабної війни швиденько порахували рівень заробітків наших дітей у майбутньому, а той факт, як швидко таке «кидається» на калькулятор. До цих пір хочеться крикнути, що їхнім терезам місце на смітнику. Бо наші діти, учителі, вихователі й педагоги – найкрутіші в світі волонтери, вони мають особливе почуття гумору, здатність співчувати, а про патріотизм годі й казати. Вони матимуть й інші чесноти, які не вміє вирахувати навіть найсучасніший комп’ютер, бо це той же український простір, який поклав на лопатки усіх воєнних експертів з їхніми прогнозами ще наприкінці лютого-2022. Просто набагато молодший.

…як мозок відкидає навіть натяк на толерантність до всього російського

Якось нас із домашніми захопила суперечка про Олександра Пушкіна і Євгена Маланюка. Певно, тепер ця тема «спекотна» не в одному українському домі, особливо там, де зібралися різні покоління. «Ну як же не вивчати в школі Пушкіна, коли він так гарно писав?!» – бідкається одна дорога мені людина, яка все життя читає, має чудову пам’ять і відчуття слова, але не чула про такого крутого українського поета й воїна (сотника армії УНР), бо у минулому столітті він був під забороною. «А я хочу, щоб моя дитина у «тисячу п’ятсот разів» більше вчила Маланюка, Стуса й Хвильового. Без Пушкіна можна жити», – наголошує племінник, донечці якого лише чотири. І я пристаю на його бік. Можна було штудіювати вздовж і впоперек красу й глибину «пушкінскава слога» і ні сном ні духом не відати, приміром, про нашого Євгена Маланюка, який писав так, що його ще сто років тому звинувачували – увага! – в «українському фашизмі». Як же не пощастило росіянам з українськими «нацистами»: нас стало набагато більше й нашу винятковість і право на неї настільки оцінили в світі, що тепер не наші патріоти шукатимуть прихистку на чужині, як колись, а росіяни не зможуть його знайти, бо вони убивці й нащадки убивць. Слава Богу, у нас зі спадкоємцями «українських фашистів» усе гаразд: пишаємося, що є кому вручати Шевченківську премію, що чимало нащадків Маланюка, як Артем Чех, змінили клавіатуру на автомати, або, як Сергій Жадан, збирають «словом» на дрони й тепловізори...

Тож шалене бажання мати гіперкомпенсацію рідного замість чужинського в кривавій палітурці втамувати можна, лише б викроїти час. Але на таке шукати його варто, бо, як нещодавно написав той же Жадан, «час вимірюється не годинами – вимірюється теплом і надією». І перше, й друге тримає нас тепер.

Читайте також: «Журналісти з Франції були шоковані, коли бойовий медик із ЗСУ виявився професором із 4-ма вищими освітами»