10 фактів із життя легендарного Мирослава Симчича, який захищав «бандерівську столицю»

Отож, 10 фактів із життя легендарного Мирослава Симчича:

1. Майже до Першої світової війни в Карпатах ще діяли ватаги опришків, яким протистояла поліція Австро-Угорщини. Обидва діди Симчича – і по матері, і по батькові – були друзями і належали до котроїсь із опришківських ватаг. Коли останній такий загін був розгромлений, дід по батькові, Микола Симчич, був убитий, а дід по матері, Михайло Голинський, зостався живий і втік в Америку, звідки повернувся вже після війни.

2. Мирослав Симчич – із близнюків, але через рік від народження його брат помер від черевного тифу. Батько віддав Мирослава вчитись на «треті села», щоб син міг ходити в українську школу, якої в рідному селі Вижній Березів на Коломийщині не було. Всі його однолітки-школярі тоді мріяли бути «козаками». В їхньому селі за 5 кілометрів від дому була польська школа, і хлопчаки з двох навчальних закладів часто влаштовували бійки між собою. В одній із них Мирослав встромив перо від ручки в брову синові війта. Потім батько Мирослава змушений був продати корову, щоб забезпечити лікування його «опоненту». А самого «козака» виключили зі школи.

3. Мирослав Симчич вступив до лав УПА у 1943 році. Прославився своїм легендарним боєм за Космач, «бандерівську столицю», у січні 1945-го, коли разом зі своїми побратимами з Березівської сотні знищив каральний полк НКВС під керівництвом генерала Дергачова, що налічував 400 осіб. За 40 хвилин після початку бою розривна куля влучила Мирославові Симчичу в ліву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану він нікому не сказав, «бо коли командир у бою поранений падає, то падає бойовий дух». Симчич перетягнув рукав кожуха на зап’ясті, щоб кров не стікала. Наприкінці бою він знепритомнів від втрати крові. Згодом почалася гангрена. Лікарі категорично радили ампутувати руку. Однак повстанець відмовився від цього і зумів вилікувати руку за порадами місцевого цілителя.

У радянських тюрмах і таборах найжорстокіших режимів Симчич провів понад 32 роки, витримавши страшні тортури і не видавши нікого зі своїх побратимів.

Потрапив до рук радянських карателів після кількагодинного бою 4 грудня 1948 року. Коли енкаведисти зрозуміли, що повстанець не здасться, то хату, з якої він разом із побратимом вів бій, підпалили. Він знепритомнів від чаду, а отямився вже зв’язаним.

4. У радянських тюрмах і таборах найжорстокіших режимів Симчич провів понад 32 роки, витримавши страшні тортури і не видавши нікого зі своїх побратимів. Належить до борців за Україну, які відбули у таборах найдовші терміни – понад 30 років. Серед інших до таких належать також упівець з Волині Данило Шумук та син командувача УПА Романа Шухевича Юрій Шухевич.

5. У 1953-му в одному із конц­таборів в селищі Мяунджа за 800 км від Магадана Мирослав Симчич організував хлопців, щоб дати відсіч «блатним», які знущалися з «наших дядьків». Спочатку кримінальників побили, а потім спалили їхній барак. За це Симчич отримав ще 10 років ув’язнення.

6. За кілька днів перед звільненням з тюрми його хотіли вбити – за надуманими приводами на кільканадцять днів кинули до холодного карцеру, забравши верхній одяг. Ноги почорніли й опухли. Щоб зігрітись, мусив ходити. Останні два дні не мав сил і на це. Але вижив. Після звільнення Мирославу Симчичу заборонили повертатись за Захід України. Поселився у Запоріжжі, де за ним влаштували жорсткий нагляд – щодня приходили додому з перевіркою і заборонили бути у громадських місцях – лише вдома і на роботі (працював на «Запоріжсталі» токарем). Згодом домігся, щоб відпускали на дачу допомагати дружині.

7. Мирослав Симчич є почесним громадянином Львова та Коломиї. У 1996 році влада Коломиї надала йому безкоштовно однокімнатну квартиру, в яку він переселився разом з дружиною із Запоріжжя.

8. 14 жовтня 2022 року, згідно з Указом Президента, Мирославові Васильовичу, якому тоді було 99 літ, присвоїли звання Героя України.

9. 5 січня 2023-го сотенному УПА виповнилося 100 років, а 6 січня він передав Президентові України Володимиру Зеленському шаблю та книги про УПА зі своїм підписом.

10. Ще при житті Мирославу Симчичу у центрі Коломиї встановили пам’ятник. Його життєвий шлях ліг в основу книги Михайла Андрусяка «Брати грому».

Василь КІТ.

Читайте також на volyn.com.ua: «Загибель «вовчої зграї»: за дві з половиною години повстанці знищили 405 енкаведистів».