Іване Максимовичу, уже заради таких слів треба жити!
80! І, чесно, це – перемога!
Минулий рік не давав нам жодних гарантій. Відсував межі, розчиняв надії, мотиляв перед носом відчаєм. Дражнився і казав «ну-ну». І ми казали «ну-ну» – і пхали того житейського воза всією нашою маленькою, але міцненькою сім’єю!
Тату, Іване, Максимовичу, Макарчук!
Щемка штука – знати людину молодою, сильною, з міцним голосом і високою на зріст.
Чомусь із того калейдоскопу нашого спільного, як батька і дочки, я згадую день, коли ми вдвох їхали в одне з наших сіл – чи то був Угів (на Горохівщині), чи Кукли (на Маневиччині).
Але й туди, і туди в нас завжди був чималий шлях, який треба було долати пішки.
Я не знаю, в якому моєму каналі пам’яті так чітко живуть ці спогади. Але вдячна їм за цю чіпкість. Я довго «їхала» у вас на руках. А потім трішки йшла «нозями».
О, я знаю, яке щастя на колір, смак і звук. Воно мені досі світить піснями, які я чула від вас із мамою.
І от цей спогад – батько на рівні очей. Оксамитові, темні, гарні очі. Які й досі, попри все, люблять сміятися.
А потім батько десь вгорі. І дерева дуже високі. І небо з кучерями білястих хмар – таке глибоке.
А ще чомусь тополі. І ясени. І цей несамовитий літній шелест листя.
О, я знаю, яке щастя на колір, смак і звук.
Воно мені досі світить піснями, які я чула від вас із мамою. Тримає міцно в житейській хитавиці.
І за постаттю, яка вже не така струнка, я все одно бачу той день. Те небо, тополі й оксамитові очі.
Яке щастя, що вони досі сміються!
Многії літа, тат!
Наталка ШЕПЕЛЬ.
