«Я щаслива тоді, коли бачу навколо щасливі очі».
Чому переселенці з Донеччини пишуть заяви, аби залишитися у Горохівському психоневрологічному інтернаті і після війни (Зворушливе відео)
Однією з причин є життєвий принцип директорки цього закладу Юлії Ковальчук: «Я вірю й довіряю людям, можливо, інколи й більше, ніж треба було б»
Вона вирізняється компетентністю в управлінській та фінансово-господарській діяльності. З нею цікаво розмовляти про книги й мистецтво, політику й особисте. Горохівчани знають її як людину, яка ревно вболіває за імідж громади, рідного міста й ввіреної їй установи. Ця тендітна леді привертає увагу сильної статі неймовірною жіночністю й викликає повагу своїми вольовими рішеннями. Заслужена працівниця соціальної сфери України, депутатка Горохівської міської ради, голова комісії з питань фінансів, бюджету, планування соціально-економічного розвитку, інвестицій та міжнародного співробітництва Юлія Ковальчук (на фото) щира й доброзичлива і в цій розмові
Анкета читача газети «Волинь»
1. Прізвище, ім’я, по батькові, освіта, професія… Ковальчук Юлія Олександрівна, директорка Горохівського психоневрологічного інтернату. Закінчила Житомирський сільськогосподарський інститут і магістратуру Львівського державного сільськогосподарського інституту, екoномістка.
2. З газетою «Волинь» я… більше 40 років. Батьки Марія Андріївна й Олександр Степанович Клехо (на жаль, уже покійні) не уявляли хати без «Волині». Мені, коли навчалася в молодших класах, цікаво було розглядати фотографії, а в середній школі я була відповідальною за політінформацію. Вишукувала на сторінках цієї газети усі новини. Досі знаходжу в ній найсвіжіше, найцікавіше, найпотрібніше чтиво, до слова, під дуже інтригуючими заголовками.
Василько ріс без батька. На могилках родичі робили вигляд, ніби не помічають 14-річної дитини, тому не могла вчинити по-іншому.
3. Свого часу ви забрали після похорону з кладовища додому підлітка-сироту й замінили йому покійну маму. Чим керувалися тоді, адже після смерті чоловіка ви самі виховували свого семирічного сина Вадима? Серцем. Покійна жінка була працівницею житлово-комунального господарства, яке я очолювала. Василько ріс без батька. На могилках родичі робили вигляд, ніби не помічають 14-річної дитини, тому не могла вчинити по-іншому.
Василь уже дорослий і живе в квартирі покійної рідної мами, але мені він – син.
4. Про що потрібно було мріяти в дитинстві, щоб у 42 роки «вирости» до високого звання заслуженої працівниці соціальної сфери України? Ніколи не думала, що буду удостоєна його. Міркую, що це визнання – винагорода за те, що завжди дотримуюся свого кредо: якщо робити – то як слід і працювати на успіх. Почуваюся цілеспрямованою й впертою, коли ставлю перед собою чергове завдання. Тому, коли беруся за справу, знаю наперед, що успішно її закінчу.
5. Вас, завжди ефектну й усміхнену, важко уявити відповідальною за водопровідні труби, каналізаційну систему, вивіз сміття… Звісно, було нелегко, та це був справжній гарт долі. Не жалкую.
6. Під вашою опікою нині 130 душевно хворих чоловіків. Як вдається знайти позитив у такій нелегкій роботі? Його дуже багато. Ці люди не вміють лукавити, говорять про все прямо, а не позаочі. У багатьох є талант, якого немає в мене (скажімо, до малювання, музики тощо).
7. У попередньому й нинішньому колективах вас називають «нашою Юлею Олександрівною»? Як вважаєте чому? Думаю, це своєрідна вдячність за те, що я вірю й довіряю людям, можливо, інколи й більше, ніж треба було б. Але без віри й довіри не буде команди професіоналів. Мій нинішній колектив – це 87 моїх однодумців, порядних людей, людей слова.
8. З чого зазвичай починаєте нову справу? Як і годиться, з молитви. Свою роботу на посаді директорки психоневрологічного інтернату почала з будівництва на його території каплиці Святого Пантелеймона. Вона – наша святиня й оберіг.
9. Про що найбільше спілкуєтеся з підопічними? Тепер усі вони переймаються війною. Плетуть сітки, продають свої вироби на міських ярмарках (на останньому вторгували 10750 гривень, які ми передали волонтерам), навіть купляють за власні пенсії щось для солдатів. А мене щоранку зустрічають із запитанням: «Чим ми ще можемо допомогти ЗСУ?». Та найбільше радію, що всі 15 внутрішньо переселених осіб із Покровського психоневрологічного інтернату, що на Донеччині, щотижня пишуть заяви, що хочуть залишитися в Горохові й після війни. Значить, у нас добре.
Читайте також: «Лежачий волинянин після інсульту пересів в інвалідний візок, щоб… затанцювати (Відео)».
10. Намагаєтесь постійно самовдосконалюватися? Звісно. У свої 40+ я вирішила стати студенткою. Депутатство потребує знань, тому я вступила до Навчально-наукового інституту публічного управління та державної служби Київського національного університету імені Тараса Шевченка для здобуття ступеня магістра.
11. Яку власну реалізовану ідею вважаєте найпотрібнішою? Нещодавнє відкриття паліативного відділення. На жаль, кількість хворих на цукровий діабет, онкологію збільшується. Таким людям потрібен спокій і догляд. Ми разом із відомим на Волині лікарем-анестезіологом Володимиром Мельником забезпечили їх. І, уявляєте, хворі, які страждають від невимовного болю, навіть стали усміхатися.
12. Які ваші улюблені квіти? Братки. Вони ніжні, схожі на радість. Їх ми першими садимо на клумбах біля інтернату ранньою весною. І троянди – їх багато в моєму домашньому квітнику.
13. Розкажіть про свою мрії. Молюся, щоб закінчилася війна. Хочу, аби однаково щасливими були мій рідний і прийомний сини. І вже бачу в плані новобудови: мобільні будинки для хворих із легким діагнозом. У них підопічні будуть почуватися більш самостійними, впевненішими. Це буде спільний проєкт із німецькими друзями.
14. На яке запитання ви хотіли б ще відповісти? Про мою улюблену вчительку Ларису Іванівну Нарихнюк. Ніколи й ніде не забувала її мудрої науки: завжди й скрізь бути найперше Людиною.
Записала Леся ВЛАШИНЕЦЬ.
Читайте також: «Юні волиняни віддали данину поваги своєму землякові-Піснедару Степанові Кривенькому».
