Молоде подружжя – Володимир та Ірина – у день реєстрації шлюбу.
Волинські військовослужбовці Володимир Козік та його кохана Ірина Вавринюк свій медовий місяць проведуть, коли здолаємо ворога
Тож їхні весільні вишиванки чекають Перемоги
З Володимиром Козіком із Нововолинська життєві дороги звели, коли ще він був учнем початкових класів. На дачному масиві його батьки – Анатолій Миколайович та Людмила Володимирівна – були нашими сусідами. Якось у вихідний їхали туди і коли вже повернули з траси, побачили двох діток – старший тримав за руку меншого. Оскільки поблизу нікого з дорослих не було, зупинилися і запитали, куди вони прямують. Відповіли, що шукають батьків, і назвали своє прізвище. Отож забрали їх із собою. Анатолій та Людмила були шоковані, побачивши своїх синочків. Виявилося, що вони чули, як увечері тато з мамою домовлялися про поїздку на дачу. Коли прокинулися і побачили, що їх уже немає, тихенько вибралися з гуртожитку і побігли на автостанцію. Отож сміливості старшому, Вові, який і був ініціатором, не бракувало ще з малих літ.
Після закінчення школи Володимир Козік вступив до інституту. Але вже через рік зрозумів, що обрана поспіхом професія йому не до душі. Отож залишив навчання і влаштувався на роботу. Хто знає, як би склалося його життя, коли б не події 2014 року. Вже у травні юнак підписав контракт для проходження служби у батальйоні територіальної оборони «Волинь». Він і до сьогодні переважно на передових рубежах захищає кожен клапоть рідної землі.
Бойове хрещення пройшов ще на початку служби у Дебальцевому. Володя рідко розповідає про це. Але хіба можна стерти з пам’яті той час, коли тижнями сиділи на вугільних териконах і під постійними обстрілами буквально руками рили окопи, щоб хоч якось заховатися від ворожих атак. Мама Людмила Володимирівна не може забути, як навіть за тиждень, коли син був удома, так і не змогли вимити часточок вугілля, що глибоко засіли у шкірі його рук.
Мама Людмила Володимирівна не може забути, як навіть за тиждень, коли син був удома, так і не змогли вимити часточок вугілля, що глибоко засіли у шкірі його рук.
Пізніше Володимир Козік підписав контракт на службу у Волинському прикордонному загоні. На його прохання направили для виконання завдань на лінію розмежування – до Краматорська. А на пропозицію батьків повернутися додому, щоб вступити до вузу і здобути освіту, тільки й мовив: «Тут мої друзі-побратими, і поки я їм потрібен – служби не залишу».
У 2016 році – новий контракт, уже з 14-ю Володимир-Волинською бригадою. Куди тільки більш як за вісім років не приводили бойові дороги! А скількох друзів за цей час втратив назавжди – то й не перерахувати. Кожна звістка про загибель залишає у його серці глибокий слід. Особливо важко переніс смерть медсестрички Оксани Горпініч із селища Благодатне, що поблизу Нововолинська. Її усі хлопці любовно називали «Мурашкою», бо витягувала поранених із найнебезпечніших місць. Разом із нею він розпочинав службу ще у батальйоні «Волинь». Намагалися постійно підтримувати одне одного. Якраз тоді, коли Оксани не стало, Володимира важко контузило у Бахмуті. Перемагаючи нестерпний біль, таки додзвонився до батька і попросив обов’язково провести в останню дорогу його бойову подругу та покласти квіти на її могилу. Безперечно, Анатолій Миколайович так і зробив. Знаю, що батько сина-захисника намагається вшанувати пам’ять кожного загиблого воїна, на жаль, тіла полеглих дуже часто привозять у наше місто і навколишні села.
Кілька років тому доля звела Володимира з Іриною Вавринюк, котра родом із сусіднього із малою батьківщиною його батьків села Стенжаричі Володимирської громади. Коли знайомство переросло у справжнє кохання, Ірина вирішила також підписати контракт на службу у зенітно-ракетному полку, що дислокувався тоді у
14-й бригаді. Хлопець знав, що буде нелегко, але не відмовляв, добре розуміючи, що мусимо всі боронити рідну землю від ворога. Це було якраз перед початком війни. Ірина несе службу й нині. Пішов на фронт і її рідний брат, який зараз, на превеликий жаль, у числі тих, хто зник безвісти…
Дев’ятий рік уже в строю захисників України Володимир Козік. За цей час має чимало різних нагород. А наприкінці 2022-го його з іншими побратимами відправили на короткий відпочинок у Буковель. На декілька днів вдалося поїхати туди й Ірині. І саме тут боєць освідчився своїй обраниці. У Нововолинську за один день узаконили свої стосунки і сподівалися бодай на декілька днів медового місяця. Але виявилося, що дозвіл на таку відпустку треба брати лише у своїй військовій частині. Тож увечері молодята випили по келиху шампанського з батьками, а вже наступного ранку сержант Володимир Козік – командир відділення взводу БМП – вирушив на Схід. У постійній тривозі знову живуть батьки і молода дружина, щодня чекаючи дзвінка, щоб почути: «У мене все нормально. Перемога обов’яково буде за нами».
У серцях відважних захисників України Володимира та Ірини не згасає надія на те, що неодмінно настане час, коли вони зможуть посидіти за святковим столом у колі друзів. Для весільного застілля придбали у Закарпатті, де усюди відчувається дух українства, барвисті вишиванки як символ їхнього кохання, яке зародилося у такий важкий час. Свято неодмінно буде, але тільки тоді, коли настане Перемога. Її тепер очікують навіть весільні вишиванки.
Валентина ПЕТРОЩУК.
Читайте також на volyn.com.ua: «Подружжя з Волині усиновило хлопчика, а Бог побачив їхню доброту й подарував їм ще й донечку».
