57-річний командир взводу «Хасан» з Каменя-Каширського розповів, як вдалось відстояти Вугледар

Ефективно «мінусувати» ворога та зберігати стійкість на Донбасі вважають справою честі. А приклад мужності та рішучості в одному із бойових підрозділів угрупування солдатам подає командир взводу Микола Ослюк із Каменя-Каширського. Пройшовши кількатижневий вишкіл з військової підготовки, успішний підприємець вже 15 квітня опинився на «нулі» в Донецькій області.

Про це пише камінь-каширська газета Полісся. 

Підлеглі Миколи Ослюка продовжують битися на околицях Вугледара, де сьогодні противник масовано застосовує артилерію та усіма силами намагається посунути українську лінію оборони. Микола (позивний «Хасан») після кількох поранень та контузій нині проходить лікування і реабілітацію, тож журналістам випала нагода поспілкуватися з командиром «росомах».

— Влітку і восени росіяни неодноразово намагалися взяти Вугледар, але не змогли, — згадує взводний. — Тоді лінія зіткнення зупинилася поблизу сусідніх сіл. Одним із таких була знелюднена та зруйнована Павлівка. Не секрет, що успішність військового протистояння, зокрема, залежить від наявності озброєння. Так, упродовж двох тижнів оборону згаданого населеного пункту ми намагалися втримати, вели контактні стрілкові бої в самісінькому населеному пункті. Втім вогнева підтримка противника виявилася сильнішою, тож наше вище командування дало наказ відступити на кількасот метрів. Згодом похвалою за проявлену витримку і мужність нас відзначив президент. Ну і, звісно, тут не обійшлося без втрат живої сили, — не стримуючи скупу чоловічу сльозу, констатує розчулений Микола Ослюк.

Із семи машин лишилося дві. На щастя, завдяки міцності броні цієї техніки вдалося зберегти особовий склад і навіть виконати бойове завдання.

 За двомісячний період лікування п’ятдесятисемирічний командир щодня цікавиться справами побратимів, переймається життям їхніх сімей. Йому як командиру вдалося швидко завоювати довіру та повагу особового складу. Офіцер пліч-о-пліч завжди тримався своїх бійців на «передку», бо вважає, що піхотинці мають згуртовано рубати ворога попри звання чи посади. Разом рили окопи, разом доводили свою однакову цінність під час виконання поставлених завдань. У підрозділі роти резерву бійці 1-го взводу упродовж 4 місяців підсилювали позиції там, де тривали найзапекліші бої. Паралельно вчилися опановувати техніку, зокрема, іноземні колісні бронетранспортери MaxxPro. Одного разу колона з числа новеньких 17-тонних монстрів, яка йшла на прорив, потрапила під танковий обстріл. Так, із семи машин лишилося дві. На щастя, завдяки міцності броні цієї техніки вдалося зберегти особовий склад і навіть виконати бойове завдання. Згодом майже всі панцерники відремонтували.

— Деколи краще бути простим солдатом, адже від командира багато що залежить, — наголошує військовослужбовець. — Це велика відповідальність. Хоч за віком найстаріший у підрозділі, втім старався йти в ногу з молодими. Переважна більшість бійців 68 бригади — західняки. Звиклі до лісової місцевості, ховаємося від вітру в полі (сміється). Завжди радимося між собою як вигідніше зайняти ту чи іншу позицію, обговорюємо кожен тактичний хід. Нерідко думка тридцятилітніх може переважати пропозиції більш досвідчених у військовій справі людей. Втім найстрашніше сприймати факти загибелі хлопців. Здається, дві години тому разом пили чай, а тут бабах і нема чоловіка. А надто гризе душу, коли тіло загиблого побратима не можна винести з поля бою, — описує жахливу картину військового буття співрозмовник.

Леся МІНІБАЄВА.