Буваючи на Сході України, Валентина Маціюк за кожної нагоди зустрічається зі своїм чоловіком (це фото було зроблене ще тоді, коли він був у Краматорську).
Волинська волонтерка: «Боляче видаляти номери телефонів воїнів, які ще вчора ставили автограф на прапорі»
Із волонтеркою Валентиною Маціюк я мала можливість познайомитися нещодавно на зустрічі з матерями та вдовами загиблих Героїв Мар’янівської громади, що на Горохівщині, болем яких вона пройнялася. Наша розмова з нею була про те, як війна змінила її життя
«Нова сукня, яку так і не одягла, висить в очікуванні Перемоги»
– Що таке війна, я відчула ще дев’ять років тому, – розповідає пані Валентина. – У 2014–2015 роках мій чоловік пішов в АТО – у другу хвилю мобілізації. Микола був снайпером. І це додавало ще більше тривоги. Пригадую, як шукала для нього обмундирування.
Дощовики, «кікімори» можна було придбати лише на Старому ринку в Луцьку. Ціни називалися тільки в доларах.
Дощовики, «кікімори» можна було придбати лише на Старому ринку в Луцьку. Ціни називалися тільки в доларах.
– Уже тоді ви долучилися до волонтерства?
– Ні… Я лише чоловікові купувала необхідне, знаючи від нього, що потрібно снайперу. В 2015-му він повернувся – через госпіталь пройшов, але все у нього було благополучно. У 2021-му знову записався в Збройні сили України, уклавши контракт на рік. На жаль, у нього стався інсульт – з передової, з Попасної, його забрали на лікування до Харкова. А коли почалася повномасштабна війна, Микола був у госпіталі Львова.
– Як сьогодні пригадується вам початок вторгнення росії в Україну…
– На той час я працювала в Мар’янівці директором ресторану мережі «Вулик». На 24 лютого ми планували для своїх працівників модну вечірку, яка мала відбутися в селі Підгайці Млинівського району, що на Рівненщині. Жінки з такої нагоди покупляли собі сукні, звечора поробили зачіски. А вранці, десь о 6.30, – дзвінок від кума, з котрим ми возили мого чоловіка в госпіталь: «Війна...». З того ранку моє життя змінилося. Так та нова сукня, яку не довелося одягнути, висить у шафі – чекає свого часу. А він настане тільки тоді, коли Україна переможе ворога.
– Ваші перші дії…
– Три дні був шоковий стан і сльози, а потім зрозуміла, що сльозами не зарадиш, – треба щось робити. До мене в Борочиче, де живу, приїхали родичі чоловіка з Луцька. Ми покликали до себе куму Альону із сестрою (у неї теж уже були луцькі родичі, бо в селі хоч сирена не реве) й узялися за «коктейль Молотова». Купили 60 літрів пального, підготували тару й у мене на кухні працювали – рвали старі скатертини на корки. Брат мій із кумом випробували три пляшки, щоб побачити, чи правильне співвідношення суміші готуємо.
«Якби тоді хтось сказав, що зовсім скоро вирушимо на Схід України, то не повірила б у таке»
– Це й були вже кроки до волонтерства?
– Так... У такій стресовій ситуації треба було чимось себе зайняти, щоб не стояти осторонь реалій, в яких опинилася вся наша країна.
Зателефонувала депутату Мар’янівської селищної ради Оксані Тарасовській (Валентина Маціюк теж є депутатом. – Авт.), до голови громади Олега Басалика, і вже у неділю, 27 лютого, в Будинку культури ми зробили пункт збору допомоги. Через день везли бусом у військову частину Володимира, з якою сконтактували, перший вантаж – подушки, ковдри, які тоді, як нам сказали, були найбільш потрібні. Було дуже страшно, адже проїжджали ще незвичні численні блокпости. А вже коли були в частині, то якраз влучила ракета в районі полігону. Якби тоді хтось сказав, що зовсім скоро наша команда (на той час це були Юлія й Валерій Омельчуки, брат Валерія Андрій Омельчук) вирушить на Схід України, то не повірила б у таке. Наступного дня возили у Володимир ще й вареники – весь бус був заставлений відрами з ними.
– Як розширювалася географія благодійної діяльності вашої команди?
– Я сконтактувала із начмедом 24-ї бригади, що дислокується в Яворові на Львівщині, Наталією Михайлівною, з якою познайомилася під час лікування мого чоловіка. З’ясувалося, що з харчами проблеми нема, – потрібні повербанки, постіль, маскувальні сітки, шнурівки до берців… Список був чималенький. Постало питання, де взяти гроші на придбання необхідного, – у мене таких коштів не було. І ось я прийшла у селищну раду й зустріла там підприємця Ярослава Смагу. Він сам запитав, чи потрібна допомога, а коли почув про мої клопоти, то запропонував чималу суму.
Харківські волонтери довезли до Люботина евакуйованих людей, і того разу ми привезли на Волинь шістнадцять чоловік. Одинадцятеро з них я забрала на початках до себе – у мене вдома тиждень був гуртожиток. А всього за дві поїздки (друга була 8 березня) ми привезли зі Сходу України сорок дев’ять чоловік.
Того ж дня я була в Горохові – в Домі техніки. «Дайте мені всі повербанки, які маєте», – звернулася до продавців. І мені дали вісім таких пристроїв (на той час один коштував 800 гривень) і не взяли грошей, знаючи, на які цілі піде ця покупка. І в інших магазинах, куди я заходила, на товар, який купувала, мені робили хороші знижки, а то й безкоштовно давали. Уже 2 березня відправила бус у госпіталь.
Я зрозуміла, що коли людей організувати, то в нас усе може вийти.
– Чим стало для вас волонтерство?
– Те, чим я почала займатися, було піднесенням для душі. До речі, мій старший син Іван уже на другий день повномасштабного вторгнення записався в тероборону. Через місяць прийняв присягу, став військовозобов’язаним. Якийсь час був на кордоні з білоруссю, на Житомирщині, а зараз – на Черкащині. А чоловік після лікування служив безпосередньо в частині, а потім, незважаючи на інвалідність після інсульту, добився того, щоб повернутися до побратимів, і зараз він перебуває у Бахмуті. Мене втішало те, що теж долучилася до справи, яка наближає Перемогу.
«Мама думала, що я у Володимирі – допомагаю у військовій частині, а я була під Харковом»
– Скоро рік, як почалася повномасштабна війна й ваше волонтерство. Що найбільше запам’яталося вам за цей час?
– Мабуть-таки, перша поїздка в сторону Харкова, в яку ми вирушили 2 березня. Вона була для мене спонтанною. Того дня я завезла до кордону з Польщею молодшого сина Іллю – там його забрали до себе на місяць мої друзі. І ось мені зателефонувала Оксана
Тарасовська й сказала: «Ми сьогодні вирушаємо на Харків. Ти їдеш?». Я на це: «Якщо треба, то треба». З нами була Альона Повзун, яка тоді працювала в селищній раді, – в частині на Харківщині служили її родичі, їм, зокрема, потріба була допомога, яку ми й везли. Одним бусом кермував Ярослав Смага, якого я вже згадувала, другим – Андрій Омельчук.
– А Харків уже тоді зазнавав ракетних ударів – було небезпечно.
– У тому-то й справа. Всі, з ким ми пересікалися на заправках, почувши, що ми прямуємо на Харківщину, говорили, що «там усе дуже погано». Поїздка ця затягнулася на три дні. Моя мама й не знала, де я, – думала, що у Володимирі допомагаю у військовій частині, а я була майже за тисячу кілометрів від Волині.
У Харків ми трохи не доїхали – маршрут проліг через Люботин, що за кілометрів двадцять. Там у греко-католицькій церкві і залишили свій вантаж, а вже звідти він далі пішов. Харківські волонтери довезли до Люботина евакуйованих людей, і того разу ми привезли на Волинь шістнадцять чоловік. Одинадцятеро з них я забрала на початках до себе – у мене вдома тиждень був гуртожиток. А всього за дві поїздки (друга була 8 березня) ми привезли зі Сходу України сорок дев’ять чоловік. І після цього повноцінно долучилися до волонтерської роботи. Переключилися більше на допомогу військовим. Багато хлопців із нашої громади, загалом Горохівщини, були мобілізовані – люди хотіли саме їм допомагати. Торік у липні я вже розрахувалася зі своєї основної роботи, бо стало важко поєднувати її з волонтерством.
– Чула, що ви допомагали жінкам розшукувати їхніх чоловіків, котрі були в числі тих, хто пропав безвісти.
– У цьому зв’язку згадаю Лесю Гас із села Брани, чоловік якої загинув на передовій і був похоронений біля Дніпра як безіменний солдат. Жінка знайшла дорогу людину й перезахоронила, щоб могила чоловіка була в рідному селі (є куди прийти й помолитися за упокій душі), насамперед завдяки своїй наполегливості. Пані Леся, не втрачаючи надії, проїхала тисячі кілометрів. Я в свою чергу, як могла, сприяла цим пошукам – буваючи на Сході, знаходила підказки, «в які двері треба стукати».
Довелося мені і з гуманітарною місією «На щиті» побувати у Дніпрі. В кінці серпня зателефонувала з Луцька подруга – очільниця Федерації профспілок Волині Іванна Дубинка-Філозоф, яка разом із чоловіком привозить загиблих Героїв (чоловік – директор школи в селі Крупа – не міг перед першим вересня вирушати в дорогу). І ми з нею удвох їздили. Дорогою нас зупиняли, перевіряли документи.
Бачили, яке призначення нашого рефрижератора, й казали з подивом: «Ви – дві жінки – з такою місією?» Мовляв, як відважилися… Тоді тіла трьох Героїв доправили ми на Волинь. Ніколи не забуду, як на території нашої області люди зустрічали наш автомобіль, який мав відповідний супровід. З прапорами, навколішки вони віддавали останню шану загиблим захисникам – я не стрималась і буквально розридалася.
– Чи рахували, скільки у вас уже було волонтерських поїздок?
– Скажу, що багато. В середньому два рази на місяць їздимо. Це точно. А спочатку бувало, що й три. Зазвичай хлопці при зустрічі дарують прапор з автографами: дуже важко, що, поки повернешся додому, когось із них уже нема в живих. Боляче видаляти номери їхніх телефонів.
– У цьому році вже були на Сході?
– Аякже… Кутю возила. 6 січня повернулася, щоб на Святвечір бути в своїй хаті. Ще й сюрприз мала приємний: син Іван приїхав якраз
– на п’ять днів його відпустили додому.
… Пані Валентина пише вірші, які народжуються під враженнями побаченого й почутого у волонтерських поїздках. У кожному з них – якась історія, котру вона, як висловилася сама жінка, виплакала. Одне слово, вірші сумні. «Радісне в такий час не виходить – треба дочекатися Перемоги, а поки що думки на таких мінорних нотах».
Читайте також:««Втомилася. Але коли подумаю, як там зараз на передовій нашим хлопцям, – втома одразу минає» - волинська волонтерка»
