Антоніна Олексіївна радіє, що вдалося випустити в світ книгу про рідне селище – «Історія та сучасність шахтарського селища Жовтневе 1956–2016 рр.».
На Волині жінка пропрацювала на посаді секретаря селищної ради... 46 років!
«Я – людина абсолютно неконфліктна»
Трудова біографія цієї жінки склалася так, що вона могла би претендувати на своєрідний рекорд як людина, яка має найбільший чиновницький, і при тім на одній керівній посаді, стаж. Антоніна Олексіївна Солом’янюк
(на фото) із селища Благодатне (раніше Жовтневе) працювала секретарем селищної ради 46 років, уміла знаходити спільну мову не лише з дев’ятьма (!) головами громад, а й депутатами різних партій і фракцій. А ще до неї зверталися мешканці з тисячами запитань, бо знали, що отримають компетентну відповідь і корисну пораду. Коли пішла на заслужений відпочинок, десять літ керувала клубом за інтересами «Надвечір’я», який діяв при місцевому Палаці культури. Каже, що спілкуватися з журналістами «Волині» – для неї завжди велике свято.
Анкета читача газети «Волинь»
1. Прізвище, ім’я, по батькові, вік, професія… Солом’янюк Антоніна Олексіївна, 82 роки, бібліотекар, закінчила Київський інститут культури.
2. З газетою «Волинь» я… дружу досить давно. Бо вона завжди була в нашому домі. А вже детально її читаю від першої до останньої сторінки з 1958-го, коли вийшла заміж за свого Миколу Дмитровича. Пригадую, як у 1970-х роках до нас (я з 1963-го вже працювала секретарем Жовтневої селищної ради) приїхала журналістка «Волині» Катерина Зубчук, як ми їй розповідали про розбудову нашого тоді ще Жовтневого, про колективи художньої самодіяльності. Взагалі раніше до газети ставилися як до найвищого контролюючого органу, оперативно і дієво реагували на будь-який критичний матеріал. А коли з’являлися дописи про селище або його людей, то перечитували по кілька разів.
3. А які публікації найбільше зачепили душу? Пригадую розповідь попереднього редактора Степана Сачука про його поїздку на Святу землю. Коли прочитала, було враження, ніби сама побувала в Ізраїлі, пережила такі ж глибокі емоції. Подібне захоплення викликала авторська колонка «Погляд» Алли Лісової, яка також поділилася враженнями від побаченого в Єрусалимі.
4. Антоніно Олексіївно, а де ваше місце сили? Зовсім близько. Ходіть сюди (підвела до вікна), бачите колишню лазню – там було наше обійстя, і земля моїх батьків тут, де зараз стоїть наш будинок. Пам’ятаю добре, як звідти навпростець ходила в Грибовицьку школу. І як одного зимового дня через поле тягнула іржавий грубер, який дав мені тато, щоб здати в школу на металобрухт, а з мене сміялися школярі. А потім один із них гукнув: «Ану, будьте тихо, треба плакати, бо Сталін помер…». І перші бараки пам’ятаю, в яких поселяли приїжджих спеціалістів – будівничих шахт. До слова, тоді вугільні підприємства №№ 6 і 7 «виросли» за три роки.
Не раз чула від своїх начальників слова: з вами легко працювати.
5. На ваших очах виросло селище, яке завдяки шахтарським досягненням із видобутку вугілля прогриміло на весь союз. А що тоді найбільше тішило вас як корінну мешканку? Те, що сюди приїжджають молоді сім’ї. Уявіть собі: я закінчувала середню школу вже в Жовтневому, і тоді, в 1955 році, було чотири випускні класи по сорок і більше учнів! Дуже чекали на зведення Палацу культури, куди найбільше тягнулася молодь. На місці теперішньої церкви діяв літній кінотеатр, де збиралося також багато людей. Улюбленим місцем відпочинку місцевих мешканців стало гарне озеро з танцмайданчиком, де в свята й у вихідні грав духовий оркестр. Центральні вулиці прикрасили декоративними ліхтарями. Це все з’явилося завдяки підтримці вугільних підприємств.
6. Впродовж майже пів віку різні політичні вітри впливали на формування керівних органів міст і селищ. Як вам вдавалося залишатися на посаді секретаря ради? Ніколи не прагнула робити кар’єру. Вперше в це крісло потрапила, коли майбутня голова Корнівець Марія Омелянівна поставила умову: якщо я погоджуся стати секретарем, тоді вона очолить раду. Цікаво складалася трудова діяльність після того, як мені виповнилося 55 років. За тодішнім законом пенсіонери не мали права бути на держслужбі, за невеликим винятком. Його й використали – зібрали клопотання від багатьох громадських організацій й надіслали у відповідну інстанцію у Київ. Отримали дозвіл для мене на два роки. А потім знову діяли за аналогічним принципом. Зворушена була до сліз, коли під час моєї останньої каденції проходили вибори секретаря, і я отримала велику підтримку депутатів. Тоді зрозуміла, що недаремно прожиті роки, якщо люди мені довіряють.
7. Скільки поколінь мешканців селища ви випустили в широкий світ? Чотири – це точно. Оскільки в обов’язки секретаря колись входило проведення обряду одруження, то я спочатку його здійснювала для одних молодих людей, потім – їхніх уже дітей, а ще згодом приходили за деякими документами навіть онуки.
8. Чим заповнюєте вільний час, адже такі люди, як ви, не можуть бути пасивними? Теплої пори кохаюся у квітах. Маю біля квартири невеличкий город, де вирощую овочі. Освоїла сучасний телефон, через свою сторінку у фейсбуці спілкуюся з багатьма людьми. А буває й таке, що за телефонними розмовами проводжу кілька годин (сміється). Але понад усе цінувала й ціную спілкування з однодумцями, друзями, перевіреними часом і обставинами.
9. Що вас найбільше гнітить? Несправедливість, жорстокість, втрата ні в чому не винних людей, особливо наших молодих хлопців, які гинуть на фронті.
10. Чим найбільше гордитеся? Прожитими спільно зі своїми земляками роками. А ще – внучкою і внуком. Тетянка після закінчення Київського лінгвістичного університету викладає угорську мову в академії СБУ. А про Дмитра ще кілька літ тому писала газета «Факти» як про винахідника методу боротьби з пластиковими відходами, за що отримав бронзу на одному з найбільших світових конкурсів наукових проєктів. Зараз він студент факультету «Хімічна інженерія» Київської політехніки, виграв грант і навчається в Америці.
11. А чим заспокоюєте серце? Поезією, яку люблю понад усе. На столі в мене завжди лежать книги Ліни Костенко та уродженки Благодатного, відомої поетки з Ізраїлю Валентини Чайковської. А своїм життєвим девізом вибрала слова з пісні нашого «соловейка», легендарного поета-пісняра й композитора Олександра Каліщука «Якою доля б не була – життя прекрасне».
Читайте також: «Волинська актриса: «Мистецтво для дітей не може бути комерційним» (Відео)».
