В Андрієві Лера побачила ідеал чоловіка (обоє на фото).
Полонена з «Азовсталі» Валерія СУБОТІНА: «Ти три дні був моїм законним чоловіком. І цілу вічність ти – моє кохання»
З травня у полоні залишається Валерія, позивний Нава, яка в списках записана під дівочим прізвищем Карпиленко. Жінка колись служила в Державній прикордонній службі, а 24 лютого 2022 року мобілізувалася в «Азов». Уже на заводі «Азовсталь» вони з нареченим-прикордонником 5 травня одружилися, обмінявшись обручками, зробленими ним з фольги. А через два дні – 7 травня – чоловік загинув на території заводу...
Леру з полону чекають батьки її чоловіка Андрія Суботіна. Бо вона – сирота. Мама померла, коли їй було 3 роки, тато – коли виповнилося 12. Дівчинку виховувала бабуся, на початку грудня вона померла в Маріуполі, куди у 2014 році з окупованої території її перевезла онука. Бабусі не казали ані про загибель Андрія, ані про полон Лери…
Валерію з полону чекають батьки її загиблого чоловіка Андрія Суботіна.
«Мені лишилося твоє прізвище, твоя любляча родина і спогади про щасливий час...»
Пост із бункера «Азовсталі», в якому Валерія особисто розповідає про власне весілля, мене приголомшив ще тоді, навесні. Обручки з фольги, яку десь знайшов наречений… Руки молодих з цим символом одруження, підсвічені вогнищем… Обличчя жінки, яка дружиною пробула лише дві доби…
«Ти три дні був моїм законним чоловіком. І цілу вічність ти – моє кохання. Мій рідний, мій турботливий, мій мужній... Ти був і є найкращим. Мені лишилося твоє прізвище, твоя любляча родина і спогади про щасливий час разом», – такі слова написала сама Валерія.
А за декілька тижнів ця жінка опинилася в полоні. І досі вона не визволена. Що вона відчуває? Як живе з цим усім? Чого прагне? Неможливо уявити. Але її близькі та друзі страшенно переживають за емоційний стан Валерії, нервуються, що її не віддають. І готові кричати на весь світ – жінка катована самим життям, більших страждань неможливо уявити. Тож звільніть її з-за ґрат, віддайте Україні, дайте змогу обійняти батьків загиблого чоловіка…
«Тіло Андрія досі не знайдено»
– Про те, що Лера й Андрій одружилися, я, як багато хто, дізналася з допису в соцмережі, – розповідає її подруга Оксана Іванець. – А через два дні наш колишній колега по прикордонній пресслужбі написав пост про загибель Андрія. Я не могла повірити в це. Написала Лері, спитавши, як вона, що у них. Вона відповіла, що все добре. І я зрозуміла, що вона ще нічого не знає… Якийсь час їй боялися сказати про те, що сталося. Ті, хто був з Лерою поруч, розуміли, що Андрій для неї – ВСЕ (Лера шукала ідеал чоловіка. Ніхто йому не відповідав. Тому у неї і не було ні з ким стосунків до зустрічі з Андрієм. Він був старшим офіцером-юристом Донецького прикордонного загону).
Тіло Андрія досі не знайдено… Я спілкуюся з його мамою. Батько здав ДНК. Вони передивилися безліч тіл, які вивезли з Маріуполя, які передали нашій стороні. З кожним разом вони все в жахливішому стані. Ми знаємо, що багато кого поховали безпосередньо на території заводу. Ці місця з похованнями просто згрібали екскаваторами… Але, як і всі, дуже вірю, що з часом знайдеться тіло Андрія, щоб ми могли його поховати. У нього, крім офіцерського жетона, був ще один незвичайний – на ньому вибитий дитячий малюнок, який колись намалювала донька Андрія від першого шлюбу. Цей жетон Андрій не знімав.
Лера шукала ідеал чоловіка. Ніхто йому не відповідав. Тому у неї і не було ні з ким стосунків до зустрічі з Андрієм.
Знаєте, батько Андрія – генерал. Він міг витягнути сина з Маріуполя в перші ж дні… Але ж ні він, ні Андрій навіть не думали про таку можливість. Справжні офіцери. 24 лютого Андрій написав мамі: «Мамо, не плач. Це моя служба, це моя Україна. Слава Україні!» До останнього дня Андрій надсилав батькам відеозвернення. Запевняв їх, що все з ним добре… А Лера, втративши все в Маріуполі, після загибелі коханого написала, що у неї залишилося лише його прізвище… Ми всі тепер називаємо її Валерія Суботіна.
– Ви знаєте, де утримують Леру?
– Спочатку вона була в Оленівці. Ми страшенно переживали після вибуху в одному з бараків – бо саме в той період вона була десь там. Восени, після обміну жінок, я поспілкувалася зі звільненою дівчинкою-медиком. Вона розповіла, що Леру вивозили в Таганрог, але потім помістили в Донецьке сізо. Наче вона перебуває саме там. У нас немає ніякого зв’язку, ми нічого не знаємо напевне. Я страшенно переживаю, як вона все це переносить, у якому вона психологічному стані… Ми не маємо ніяких точних цифр, але близько тисячі жінок залишаються в полоні у росіян. Грандіозне число. Логіку окупантів при формуванні списків зрозуміти неможливо. Коли був обмін 110 на 100, нам віддали 108 полонених. Наче в списку на обмін було прізвище Лери. Але серед тих, хто повернувся в Україну, її не було... Ми всі страшенно хвилюємося за Леру. Вона стільки пережила. А тепер її чекають ще декілька болючих новин: що тіло Андрія так і не передали батькам і що бабуся в Маріуполі померла…
P.S. Ще до повномасштабного вторгенння Валерія Суботіна видала книжку поезій «Квіти і зброя». Майже весь наклад згорів у Маріуполі. Її перевидала мама Андрія. 17 грудня в Києві пройшла презентація збірки. Книгу одягнули в іншу обгортку – з Лериним фото з «Азовсталі», яке облетіло весь світ, і додали лише єдиний вірш, написаний під страшенними розривами авіабомб. Він звучить, неначе крик душі: «Боже, я знаю, що Тебе тут немає...»
Віолетта КІРТОКА, censor.net.
Читайте також на volyn.com.ua: «Подружжя з Волині усиновило хлопчика, а Бог побачив їхню доброту й подарував їм ще й донечку».
