«Я навчилася контролювати свій страх»: відома українська журналістка знімає сюжети з «гарячих» точок (Фото)
Наталя Нагорна на фото стала першою жінкою в редакції ТСН на каналі «1+1», яка поїхала розповідати про війну на Донбасі. Окрім підготовки сюжетів, вона проводила для бійців тренінги з медицини. А солдати на фронті примудрялися знайти для неї квіти й називали «Наша Наташа з телевізора»
«У нас вимкнули електрику, але не вимкнули світло всередині нас»
– Що для вас змінилося з початком повномасштабного вторгнення? – запитала журналістка видання fakty.ua.
– Математика змінилася. Раніше я могла порахувати, скільки загинуло моїх друзів і знайомих, а тепер не можу. І я постійно додаю у «список» прізвища людей, яких ніколи не забуду і не побачу. Змінилося життя, підхід до всього, що є, стандарт стабільності. От є у людини квартира, машина, дача – і що?! Будинок і гроші можуть згоріти, машину можуть розстріляти. Немає нічого, що є стабільним. Це і є головна ознака цієї війни.
Будинок і гроші можуть згоріти, машину можуть розстріляти. Немає нічого, що є стабільним. Це і є головна ознака цієї війни.
– Як психологічно ви себе тримаєте?
– Я собі кажу, що не маю права на відчай. Зараз не час для того, щоб плакати та розслаблятись. Не можна забувати й те, що почуття гумору рятує людей в багатьох моментах. Це те, що нам треба зберегти. У нас вимкнули електрику, але не вимкнули світло всередині нас. Це насправді так є! Я навчилася робити багато справ наперед. Наприклад, краще помити голову сьогодні, а не завтра, бо може не бути гарячої води. Свічки я купила ще влітку. Нас важко вже чимось здивувати. Так, нині нам нелегко, треба проявити згуртованість. Скільки ми так ще зможемо протриматись?
Звісно, довга війна буде руйнівною для нас. Але особисто мене тримає цікавість. Я хочу побачити, чим усе скінчиться.
Це відчуття з’явилося у мене з кінця 2013 року, коли почався Майдан. У Майдану був страшний фінал, але це був переломний момент, коли почала змінюватись історія України. Не та, яку нам готували, а та, яку ми робили самі. І цю історію вже не переграєш.
– Відомо, що війна змінює сприйняття світу.
– І я змирилася з цим. Інакше це може просто вплинути на ментальне здоров’я. Бо це неправильно – радіти, коли вмирає людина або летить ракета. На росії було завдання знищити нас не тільки фізично, а й морально. І людей сильно поламало. Кожен із нас зараз тягне із собою вагон просто нелюдських емоційних навантажень. Гуртом ми ще тягнемо, але ті, хто залишаються самі… Знаєте, мені здається, що я все вивожу і витягую через те, що моя критична втрата ще не сталася.
«Жінка на війні в першу чергу – воїн. Так само і з журналістикою»
– За десять місяців повномасштабної війни ви побували майже на всіх напрямках. Чия історія вас зачепила?
– Насправді зараз у будь-якому місті багато історій, які можуть довести тебе до сліз, зустрічей з людьми, якими будеш захоплюватись. Я ніколи не забуду історію про «тьотю Суп» – жінку, яка готувала їжу на «Азовсталі». Ми були в групі, яка вивозила її до Запоріжжя. А потім приїжджали до неї у Карпати і вона варила нам суп. Пам’ятаю, як нам напекли пиріжків у підвалі селища Влучно на кордоні між Херсонською та Миколаївською областями.
Зараз мені боляче дивитись на Бахмут – за вісім років війни ми часто жили в цьому місті. Я пам’ятаю синьо-жовті прапори на будинках та багато-багато троянд. Я любила купатися там в озері чи просто сидіти на березі і пити чай. Є багато морально складних моментів. Якщо русня спалила Маріуполь, це не означає, що його можна перестати любити. Так із багатьма нашими містами: «поранені» і розбиті – вони не перестали бути нашими. Навіть гостріше сприймаєш те, що відбувається з ними.
– Ви, дівчина, стали воєнним кореспондентом і однією з перших поїхали на фронт ще у 2014 році.
– Знаєте, це все якісь сексистські заморочки – «ти дівчина» або «занадто молода для фронту». Людей не треба розрізняти за статтю. Є робота і її виконує людина. Жінка на війні в першу чергу – воїн. Так само і з журналістикою. Я новинар, і якщо новини відбуваються на війні, я маю бути там. Я розумію, що це небезпека, але вона трохи перебільшена. Нам, репортерам, намагаються забезпечити всі умови. До того ж зараз в Україні немає безпечних місць. Біля мого дому у Києві пролетіли вісім ракет і «шахед»… Не можна жити страхом, просто треба мати навички. Військові репортери проходили тренінги, і я розумію, як поводитися з мінами, що робити, якщо прилітає ракета. Я трохи навчилася виживати в умовах війни. І контролювати свій страх. Не паніку, а здоровий страх.
– Якою буде наша Перемога?
– Перемога України неможлива без розвалу російської імперії. Але я сподіваюсь, що війна закінчиться якось раптов. Як для мене це було з Майданом 20 лютого 2014 року, коли з країни втік Янукович. Принаймні я чекаю на щось подібне.
До речі
«Узагалі немає нічого неможливого»
У 2015-му Наталя Нагорна разом зі 24 жінками встановила рекорд України з парашутного спорту, стрибнувши з висоти більш ніж 4 кілометри і утворивши повітряну сніжинку
У неї понад 210 здійснених стрибків… і 7 переломів. За два дні до рекорду вона зламала безіменний палець лівої руки. А вже через місяць з друзями-спортсменами влаштовувала акцію для бійців АТО, які втратили кінцівки.
Вони стрибали з ними з парашутом. Коли солдати приземлялися, то були безмежно щасливі. Хлопець без двох ніг тоді сказав журналістці: «Узагалі немає нічого неможливого».
Таїсія БАХАРЄВА.