«Я боюсь. Може, тому, що поцілунок – це запитання?»
«Іди – цілуй»
Се ля ві – Чому ти його не поцілуєш? – питає мій демон, наливаючи з турки мені у чашку пекельно-чорну ароматну каву, і, поки в ній розчиняється цукор, я думаю: а і справді – чому?
Це ж ніби так просто – поцілувати того, кого хочеш поцілувати.
Вибрати момент, підійти – і... Хоч у щоку, хоч у шию чи навіть у губи. Відчути його тепло і запах його шкіри.
Або можна взяти його руку – і поцілувати його довгі чуттєві пальці, торкаючись до них губами і диханням. Дивлячись в очі. Тонучи в тих очах.
Але ні.
– Ти будеш сміятись, та я не можу наважитись, – кажу, відпиваючи перший ковток та занурюючи погляд у туманно-білий день за вікном. Зима надворі стоїть так само несмілива – не захопивши ще усе живе у свої обійми, хоч прозоре повітря вже пахне холодом і сила заморозити все у неї є.
Якщо в точці того поцілунку – полюс холоду і замерзає все живе? І це сильніше за мій вогонь? І я теж замерзну? І все в мені?
– Ти боїшся? – демон дивиться насмішкувато, а в чорному безмірі його очей пролітають дев’ятихвості комети. – Дивно. Ніби ж не йдеться про щось надзвичайне чи ризиковане. Це просто поцілунок. Тобі ж не вперше.
Мені – не вперше... Проте.
– Так, я боюсь. Може, тому, що поцілунок – це запитання?
Іноді просте.
Щось на кшталт «Як тебе звати?», «Звідки ти?» чи «Яку каву ти любиш?».
Іноді риторичне.
А буває – він уже містить відповідь, яку ніхто не готовий чути.
Поцілуєш – і не відгукнеться. І що тоді?
Якщо в точці того поцілунку – полюс холоду і замерзає все живе?
І це сильніше за мій вогонь? І я теж замерзну? І все в мені?
Або маятник хитнеться в інший бік – і той поцілунок переросте у занадто пристрасний.
Занадто гарячий.
Всепоглинаючий.
А якщо ми втратимо контроль?
Якщо це буде цунамі, яке змете усі перепони, а потім нас?
А якщо?
– Ти знову навішуєш надлишкові значення на дрібниці, – констатує демон, вливаючи у свою каву якусь дивну субстанцію з тих, які «людям не можна», з невеличкої синьої пляшечки.
– Ну не відгукнеться. Буває. Цілуватимеш тоді когось іншого, їх вистачає – та й по всьому, – він надпиває свою дивну каву і продовжує: – Та і що таке «а якщо?» А якщо тебе завтра не стане? Або його? Або цього світу? Думаєш,
Творець, надаючи тобі можливість пограти в цю гру, задумав тебе отакою нудною? – демон відвертається до вікна і тихо сам до себе зауважує: – Дитячий садок...
Мені стає ніяково, і я кажу:
– Добре. Я виберу момент.
Демон сміється:
– А ти не думала, що можна не «вибирати» момент, а призначати? Директивно. Ось цей момент – для поцілунку. Цей – поворотна точка на шляху до щастя. Оцей – для випити кави. Повір, так простіше і тобі, і тим, хто відповідає за втілення того, що має втілитись.
– От дивись, – демон заглядає прірвами зіниць глибоко в мене, сягаючи тим поглядом у минуле чи й у майбутнє. – «Я боюсь» – це ні про що для тих сил, які тобі допомагають. Боїшся – та й бійся собі. А «в понеділок за кавою я маю намір поцілувати N» – це зрозуміло.
Це ось, скажімо, Ангел, якби був із нами, знаючи, що той N – саме той, хто потрібен тобі для щастя, вже би розумів, що треба зробити все, щоб у понеділок була та кава, там був той N – і все сприяло.
Бо загалом нема нічого надзвичайного для Сили звести тебе, каву та якогось N в одній точці. Не про світове ж панування йдеться, хоч це було б цікавіше, звісно, ніж про N і каву, але всяка робота є робота – і її хтось має робити.
Я киваю на знак згоди:
– У понеділок я його поцілую. За кутовим столиком у моїй улюбленій кав’ярні.
– Ну от. Все в житті починається з рішення.
Я знов киваю. І констатую:
– Але я однаково боюсь.
Демон стинає плечима:
– Страх – це те, на що ти витрачаєш час, відведений тобі для життя.
Він відсуває від себе порожню філіжанку і зітхає:
– Іди – цілуй. Чи ти збираєшся вічно мучити мене мелодрамами?
Демон дістає із шафки віскі, наливає собі пів келиха, салютує ним і проголошує:
– Сподіваюсь, колись у мене з’явиться підопічний, який прагнутиме панування над світом. Чи закохається в королеву. Ну чи хоча б уб’є когось через ревнощі. Одним пострілом. В серце.
Відпивши кілька ковтків бурштинової рідини, він відвертається до вікна, за яким падає лапатий сніг, і додає зовсім тихо:
– Дитячий садок...
Наталка МУРАХЕВИЧ, історія із серії #покирозчиняється цукор.
Читайте також на volyn.com.ua: «Волинянин, у якого 7 дітей, уже 8‑й рік захищає Україну».
