«Мам, я не буду ховатися – маю йти на війну»

У травні 2022-го рідні провели хлопця на службу, а у жовтні він повернувся додому у домовині 

Іван віддав своє життя за Україну, назавжди залишившись 24-літнім.

«Іванко ніби поспішав жити»

Розмова із жінкою, яка втратила сина, непроста. Це ж незагойна рана, яка ще дуже свіжа. Пам’ять матері вишукує все до дрібничок з того, яким був Іван, до чого прагнув. Тепер вона живе цими спогадами й не може втриматися від сліз, розповідаючи про те, що було й чого вже не вернути.

 – Я з першим чоловіком розлучилася. Іванкові тоді було три рочки. Батька йому замінив вітчим, який любив його, як рідну дитину (в сім’ї росло чотири сини: два – від першого шлюбу і два, котрі народилися вже в другому заміжжі Світлани Анатоліївни. – Авт.). Іванко ніби поспішав жити. Після 9-го класу вирішив учитися вже у вечірній школі й підзаробляти. Дуже хотів мати свої гроші. Їздив у Вараш до двоюрідного брата, який електрикою займався. Був у нього напарником. А коли вже мав вісімнадцять років, то зробив закордонний паспорт і в Польщі шукав роботу.

Світлана Анатоліївна пригадує, що син був дуже добрим. Років чотири тому вона захворіла. Іван, дізнавшись про мамину недугу, відразу приїхав із Польщі, де якраз був. «Мамо, тобі треба в лікарню, – сказав. – Я для тебе гроші привіз».  

– Ми поїхали з чоловіком до Луцька. Мене прооперували, – розповідає жінка. – І я вже синові говорила, аби він був вдома. Мовляв, батько їздитиме на заробітки. Але Іван  по-іншому міркував: «Ні – нехай тато буде вдома, біля тебе».

Хлопець дуже хотів мати своє авто. І сам заробив на нього. У дев’ятнадцять років купив першу машину – «Мерседес». Через якийсь час продав і придбав новіший. Забігаючи наперед, скажемо, що третю іномарку купували на прохання сина батьки, коли той був уже на фронті. Відмовляли його («вернешся додому – сам купиш»), але він не відступав – в інтернеті знайшов облюбовану автівку, дав координати продавця. Це було торік у вересні. Тоді ніхто не думав, що через місяць Іван загине, так і не сівши за кермо свого чорного «Мерседеса». 

«Як то – всі мої друзі в Україні, а я буду в Польщі сидіти?»

 23 лютого Іван Лагановський поїхав знову на заробітки. А 24-го почалася повномасштабна війна. Пригадуючи ті дні, жінка розповідає:

– Чесно скажу, що ми з батьком, ніби передчуваючи біду, просили його не вертатися поки що додому. Тим більш, що він був комісований за станом здоров’я. Іванко тиждень витерпів, а потім сказав: «Як то – всі мої друзі в Україні, а я буду в Польщі сидіти? Вертаюся додому». І навіть не повідомив, коли виїжджає. Наступного дня не змогла додзвонитися до нього. Тоді зателефонувала чоловікові, який на той час теж був у Польщі: «Де Ваня?». «Він поїхав додому»,  – почула у відповідь. Коли син уже був тут, то з першого дня на моє прохання не йти самому у військкомат говорив своє: «Мам, я не буду ховатися – маю йти на війну». І додавав: «У батька ще двоє дітей, яким потрібна підтримка, – нехай він залишається, а я піду». Чотири рази вдавалося впросити його й вернути додому буквально із військкомату. І все ж він зробив так, як задумав…

 Одного разу, коли сина надто довго не було вдома, Світлана Анатоліївна зателефонувала йому: «А ти де?» – спитала. У відповідь почула: «Зараз  приїду». Як дізнається жінка згодом, він якраз проходив медкомісію. А про те, як добивався, аби забрали на війну, розповідав: «Зайшов у кабінет і сказав:« Поки не підпишете мені всі папери, нікуди не піду. Я маю бути на війні». Жінка пригадує:

– У найстаршого сина Сергія був день народження. Я впросила Іванка, в якого вже був інший настрій, щоб теж їхав. Як були в Сергія, сказала Іванкові: «Давай сфотографую тебе». Він посміхнувся  – таким і є на знімку, що став останнім з його довоєнного життя. У неділю (це було 22 травня) подзвонили з військкомату й сказали, щоб Іванко наступного дня з’явився на восьму годину.

«Все буде добре», – писав син в есемесках» 

Іван Лагановський перші два тижні проходив навчання на полігоні в Рівненській області. Декілька днів  був у Слов’янську на Донеччині, а звідти потрапив у Краматорськ, де воював більше трьох місяців.

Попереду була «нульова позиція» – Мар’їнка, де йшли важкі бої. Іван ніби передчував, що його там чекає... Світлана Анатоліївна знала від сина, що дехто з хлопців, почувши про таке переведення, писав відмову. Та не він, бо виховання таке мав змалку – не міг не послухати, як його попросять щось зробити, допомогти. Що вже говорити про накази на передовій? Але навіть звідти писав: «Мам, все буде добре!», більш нічого не розповідаючи, аби вона не хвилювалася.

– Та якось одержала від нього таку коротеньку есемеску: «Я живий...» – пригадує жінка. – Мені стало лячно, бо відчула щось недобре. «Що ти таке пишеш?» – спитала Іванка. І тоді син вперше зізнався, в якому він пеклі: «Це так страшно, коли просто на тебе їде танк… Я чудом залишився живий». 18 жовтня ми з Іванком ще говорили по телефону. Він сказав, що ввечері має їхати на завдання. І фото скинув. Останнє… Наступного дня від нього не було ні дзвінка, ні есемески. А 20 жовтня мені зателефонували, і я почула слова, яких найбільше боялася: «На жаль, вашого сина вже нема в живих». Якби не сусідка -медичка, яка надавала мені якихось заспокійливих таблеток, то не знаю, як би й пережила той день. 

Уже пізніше побратими бійця Лагановського розкажуть його матері, як це було: коли під час бою поранило командира, то Іван заніс його в машину, аби хлопці рятували, а сам вертався в окоп. Ось тоді й сталася біда... 

«На час загибелі Іванкові було 24 роки»

– Найтяжчий день в моєму житті, коли їздила на опізнання сина, – каже Світлана Анатоліївна. – Нас зі старшим сином Сергієм возив у Дніпро голова Мар’янівської селищної ради Олег Басалик. Вирушали в дорогу з Іванкою, котра вчилася в одному класі із моїм чоловіком і погодилася нам допомогти, – без неї ми б і не знали, як їхати тим печальним маршрутом (йдеться про волонтерку з Луцька Іванну Дубинку-Філозоф, яка разом із чоловіком їздить на Схід України з гуманітарною місією «На щиті». – Авт.) 

Жінка з болем пригадує момент опізнання сина: на фотокадрах, які їм показували, вони й побачили свого Іванка  – те, як осколок, що влучив під каску, буквально зрізав частину голови... 

– Хоронили Іванка 26 жовтня, – розповідає Світлана Анатоліївна, – на кладовищі в селі Цегів, звідки я родом. Там покоїться вся моя рідня. Тепер тут і могила сина, якому на час загибелі було 24 роки. Сюди тепер щодня лежить моя дорога. Вже як загинув Іван, побратими передали нам його особисті речі і прапор зі своїми підписами. А ще – знімок, на якому підрозділ, у якому служив син, ще в тому складі, яким він був у Краматорську. На світлині їх дев’ятеро (четверо – на завданні). А коли одержала прапор, то їх залишилося вже шестеро.

Якось одержала від нього таку коротеньку есемеску: «Я живий...» – пригадує жінка. – Мені стало лячно, бо відчула щось недобре. «Що ти таке пишеш?» – спитала в Іванка. І тоді син вперше зізнався, в якому він пеклі.

…Коли проводжали Івана Лагановського в останню путь, портрет загиблого несла його дівчина Ірина. І зараз, за словами Світлани Анатоліївни, вона приїжджає на кладовище. А ще жінка пригадує:

– Як у старшого сина Сергія народилася донька, котру назвали Ангеліночкою, Іванко говорив: «Мам, я вже теж хочу мати своїх діток!». Коли був на війні, то якось сказав у телефонній розмові: «Як все буде добре й закінчиться війна, то я женюся».
На жаль, ці плани назавжди залишаться мріями – не судилося Іванові повести під вінець свою наречену, потішитися дітками. Тож тепер серце матері, яка дала життя чотирьом синам, болить найбільше за тим, кого вже ніколи не побачить, не поговорить, не почує від нього таке миле: «Мам...»