«Іноді від початкової літери до останньої крапки – мільйони кілометрів слів».
Не вбрані у слова почуття і емоції (Романтична історія на ніч)
«У Всесвіті живуть мільйони ненаписаних листів», – про це я думаю, поки в каві розчиняється цукор, а в чорних очах демона, який задивився у височінь, відображаються дивовижні червоно-рожеві хмари зимового ранку
Демон наливає котові молока, а собі – чогось схожого на кров, але насправді – це вино.
– Кожен із сущих – це лист комусь, – сміється він і одразу зауважує, що вигадав цю сентенцію щойно, тому вона не претендує на право бути увічненою в збірнику золотих цитат.
Я продовжую вголос:
– У цих не написаних комусь листах – не вбрані у слова почуття і емоції. Зароджені у думках і серці, але не виказані й не виписані – ніжність, любов, ненависть, туга розлуки, обожнення, презирство – низки вогненних куль чи різнокольорових намистин без матеріального втілення.
Послання, про які адресат ніколи не здогадається.
Наявні, але не віддані, не розділені – щось живе, але не народжене.
Буває, надсилати їх уже ніяк і нікому. Буває – уже не треба.
Але вони пишуться в голові, цей монолог плутається нескінченною ниткою, адресований комусь конкретному, кому – це вже не важливо, ніколи не було важливо, або кого вже нема.
Іноді від початкової літери до останньої крапки – мільйони кілометрів слів.
Усі сущі – листи комусь. Від Творця. Але – написані.
Це триває роками, згасаючи чи розгоряючись з новою силою, аж поки нитка не стоншиться та не порветься, а намистини слів не розсипляться і не позакочуються в найдальші куточки душі, щоб згодом знаходитись у найнедоречнішу мить.
Давнє «кохаю» – неприкаяне і нічиє.
Бліде і так само нічиє «твоя».
Знаходиш таку намистину, згадуєш, з якої вона низки, з якого і кому не написаного листа, – і тобі вона вже теж не потрібна...
Демон допиває своє вино, мружиться на холодне зимове сонце і говорить тихо й проникливо:
– А знаєш, я таки правий. Усі сущі – листи комусь. Від Творця. Але – написані.
Все, що ти мала сказати іншому – ти у свій час сказала. Словами. Діями. Присутністю. Потім – відсутністю.
Все, що співрозмовник мав почути, – він почув.
Все інше – і не треба.
Не доріс. Не заслужив.
Або це просто зайве йому на його Шляху.
Чи тобі – як втілене у слова.
Воно іноді муляє чи болить. Тобі. А може – і йому.
Але.
Ненаписані листи нікому не потрібні.
Автору – найбільше...
Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії #покирозчиняєтьсяцукор.
Читайте також на volyn.com.ua: ««Та було, згадай-но, на снігу найкраще…»: інтимна лірика на всі часи».
