«Де мій чоловік?» – телефонувала вранці у частину, а у відповідь чула: «Військова таємниця»…
«Я за чоловіком, як за кам’яною стіною!»: бентежна історія пари, яка мешкає на Волині
Яких ще компліментів треба мужчині? А хіба це не справжнє жіноче щастя через багато років, коли шлюб добігає до перлинного ювілею, прочитати освідчення свого коханого, оприлюднене ним у соцмережах: «Ти – моє повітря та мій всесвіт…» або «Чи пошкодував я хоч раз, що обрав за дружину саме цю жінку? Ні разу!». Поспілкувавшись із лучанами Богданом і Катериною Козубами і почувши про всі ці одкровення, я залишала їхній дім із думкою: у справжній великій любові, яка з літами лише міцніє, подружжя виростило трьох доньок, а тепер уже й трьома онуками тішиться
«Не ховай руки – може, якраз вони принесуть тобі щастя»
Наші герої родом із Рівненщини: вона – із села Подоляне, він – із Башиного, що в Гощанському районі. Вперше зустрілися, коли Богдан навчався в Хмельницькому, готуючись до служби у Прикордонних військах. Це було, як пригадують, у січні 1994-го, перед самим Різдвом. Курсант мав канікули й був удома. А того дня вони з батьком у хазяйських справах приїхали в село, де жила Катерина. У хату до майбутньої дружини потрапив, оскільки приятелював з її швагром.
– Але тоді ми навіть не познайомилися, – каже жінка. – Це сталося більш як через місяць. Запам’ятала, що було якраз 13 лютого. Хоч це число і вважають поганим, бо ж то чортова дюжина, для нас воно виявилося щасливим.
– Дружина у мене скромна... Не все говорить про той день, той момент, коли ми познайомилися, – додає чоловік. – Я вийшов з хати покурити. А Катя в цей час випустила маленького песика на вулицю. Поки той гуляв, вона стояла на порозі, тримаючи руки за спиною. Я звернув на це увагу й спитав, чого вона їх ховає. І тоді Катя показала свої руки. А вони вже, як у селі, – зі слідами праці по хазяйству. Ось тоді й сказав їй: «Не ховай... Може, якраз ці руки принесуть тобі щастя». Повз моє око не пройшло, що переді мною не просто юна, гарна дівчина, а ще й трудяжка...
Тієї зими майбутня пара більше не бачилася. Богдан поїхав на навчання до Хмельницького. А оскільки тоді мобільного зв’язку не було, то спілкувалися лише в листах.
«Тато вмів залицятися до мами»
– 15 послань одержала від нього за час розлуки, – розповідає Катерина. – І всі вони, крім першого, яке десь загубилося, збережені нами. Коли недавно наші доньки їх читали, то із захопленням говорили про те, як «тато вмів залицятися до мами».
Зустрілися вони навесні перед Великоднем. Разом пішли до церкви паску святити. За словами жінки, всі допитувалися, хто ж то з нею (село маленьке, тож новачка зразу запримітили). Вона, не розгубившись, казала, що брат. І чула у відповідь: «Ви такі схожі!». А влітку, по суті, після заочного спілкування й лише тижня зустрічей, Богдан запропонував Катерині руку й серце. 7 серпня були заручини, 10 вересня, якраз на день народження Каті, вони зареєстрували шлюб, а 5–6 листопада відгуляли весілля, переживши трепетне дійство – таїнство вінчання. До квітня 1995-го, поки Богдан ще навчався, молодята винаймали квартиру в Хмельницькому. У травні в них народилася їхня найстарша, Ірина.
Як не вертався на ніч додому і вранці не було від мене вісточки (тоді ж жили без мобілок), то вона, хвилюючись, дзвонила в частину: «Де мій чоловік?». У відповідь чула завжди одне і те ж: «Військова таємниця»…
– На цей час ми були в моїх батьків, – розповідає жінка. – Тож наша перша донька – подолянська. У день хрестин, коли гості сиділи ще за столом, Богдан поїхав у Львів на розподіл.
– Власне, – уточнює чоловік, – я сам себе «розприділив»: оскільки в армії з п’ятнадцяти років (навчався у Львівському Суворовському військовому училищі), то мав право вибору. І найкращим варіантом був Луцький прикордонний загін, куди й попросився з думкою, що це ж додому буде близько.
«Коли командир частини вручав мені погони підполковника, то сказав: «А дружина заслуговує звання на ступінь вище»
Це сьогодні у подружжя Козубів свій гарний будинок, у якому справили новосілля в 2021 році. А починалося їхнє сімейне життя з винайманих квартир у Луцьку, з гуртожитка у Києві (чоловік дев’ять місяців навчався в столиці на курсах підвищення кваліфікації). Лише через сім літ дочекалися свого житла. І коли в розмові з подружжям ми згадали освідчення Богдана в коханні своїй Катерині, зокрема в день 27-річчя їхнього шлюбу: «Ти – моє повітря та мій всесвіт…», яке було оприлюднене в соцмережі, то я вже з почутого знала: за цим лаконічним одкровенням – дуже багато з прожитого й пережитого. Ось що, зокрема, наш герой розповів:
– У сім’ї в нас першу скрипку грає Катя (а та «перша скрипка» тим часом каже: «Я за чоловіком, як за кам’яною стіною!» – Авт.). Мабуть, із самого початку це було пов’язано з моєю роботою – ненормованою, з частими й тривалими відрядженнями. Я ж прийшов у Луцький прикордонний загін у середині 1990-х (Богдан Козуб чимало років очолював пресслужбу. – Авт.). А це час, коли кордон намагалися перетнути нелегали з країн Азії, Африки, пробиваючись у Європу. А ще ж – контрабанда... І ніхто нікому не казав, куди командирують. Бувало, що їхав на тиждень, а Катя не знала, де я. Як не вертався на ніч додому і вранці не було від мене вісточки (тоді ж жили без мобілок), то вона, хвилюючись, дзвонила в частину: «Де мій чоловік?». У відповідь чула завжди одне і те ж: «Військова таємниця»…
На підтвердження того, як багато для нього, військової людини, значить такий надійний тил, наш герой говорить:
– Коли командир частини Малаков вручав мені погони підполковника, то сказав: «А дружина заслуговує звання на ступінь вище», – і дав їй погони полковника.
Чотирнадцять років тому Богдан Козуб вийшов на пенсію, вирішивши, що на першому місці в нього тепер – сім’я. З 2015-го («коли вже могли собі дозволити розкіш мандрівок»), подружжя Козубів прилучилося до паломництва святими місцями. Їм із дитинства дуже хотілося побачити річку Йордан, у якій хрестився Ісус Христос, – і мрія збулася. Задумали побувати в Єгипті й піднятися на гору Синай – і це стало реальністю.
Незабутні враження залишилися після того, як поклонилися святиням Грузії. І торік наприкінці вересня випала можливість здійснити паломницьку поїздку на Святу Землю – вона вже третя для подружжя. Був у цій поїздці і їхній маленький, на той час 8-місячний, онук Данилко (найменший паломник в Ізраїль за всю історію таких мандрівок волинян) та його мама й тато. Метою поїздки групи, яку очолював митрополит Луцький і Волинський Михаїл, була спільна молитва за Перемогу України та мир.
… До речі, з третього дня повномасштабної війни родина, зібравшись для проживання у батьківському домі («тут все-таки безпечніше, ніж десь на поверсі»), почала волонтерити, і ось уже майже рік їхній ентузіазм, як кажуть, не згасає. А от любов стала ще більшою, і кожен, насолоджуючись днем, миттю, яку дарує Бог, по-особливому цінує те, що має.
Разом із групою паломників, яку очолював митрополит Луцький і Волинський Михаїл, Козуби на Святій Землі молилися за Перемогу України.
Читайте також: «У Рівному хлопець романтично освідчився коханій під час снігопаду (Відео)»
