Наші консультації 10.03.2023, 21:23

«Я все зрозумів... Я так само маленьким почувався...»: найкоротша консультація психолога для батьків

Її обов’язково прочитати всім, у кого є діти!

Прийшли удвох. Чоловік і дружина. Вперше у мене. Я втомлена (п’ята консультація поспіль), голодна і від цього чомусь спокійно-незворушна.

– Я перший раз у психолога! – роздратовано каже чоловік, усім своїм виглядом показуючи: «Якого біса!». – Мене дружина вмовила!

– І?

– Що?!! Син у нас. У мене. Дебіл! – розпікається він.

– Дебіл – це психіатричний діагноз, – втомлено кажу я. – Ваш син у цьому сенсі дебіл?

Чоловік уже на мене дивиться як на дебілку. Потім переводить погляд на дружину з німим запитанням: «Ти до кого мене, в біса, привела?!!».

Вона зіщулилася, сидить на краю стільця, очі відводить. Руки затиснула між колінами. Він досадливо кривиться, повертається до мене, мовчить. Я теж. Не витримує. Злиться ще більше.

– От ви ж ніби психолог, так? Ну то поясніть мені тоді, що мені з ним робити?

– З ким?

– Із сином!

– А що з ним?

Чоловік округлює очі, дивуючись моїй тупості й нездатності читати думки. Знову повертається до дружини з виразом «Де ти цю дурепу знайшла?». Але дружина – досвідчений боєць, сидить, не піднімаючи очей, і лише по тому, як блідне її обличчя, я розумію: всі сили у неї пішли на те, щоб привести чоловіка до мене.

– Він берегів не бачить, розумієте. Шмаркач. 14 років, а веде себе як, як…

– Як?

– Приходжу додому... Після роботи... Черевики посеред килимка стоять. Я йому: «Ти хоч що-небудь в цьому житті вмієш? Черевики хоча б на місце поставити?». Сто разів казав йому ставити черевики збоку – ні, як дебіл, нічого не розуміє... Все в житті легко дістається. Телефон ось поламав. Не цінує. Не ділиться нічим зі мною. Матері грубіянить. Вдома нічого не робить. Всі слова – як об стіну горохом. Ні сорому ні совісті. І от як себе з ним вести?! Як знайти спільну мову. Ви ж психолог, ну то порадьте! Є у вас рецепт?

– Є, – відповідаю, порушуючи всі канони психологічної консультації.

– І рішення є?

– Є, – сама дивуюся своєму нахабству ще більше.

Розумієте, є алгоритм психологічної консультації. Особливо першої. І мене вчили, що перша зустріч – це збір інформації, визначення запиту, налагодження контакту. Про жодну терапію не йдеться. Тим більше, про будь-яке рішення. Що на мене найшло?..

– Я правильно зрозуміла, що ви не знаєте, як розмовляти із сином, не можете знайти з ним спільної мови?

– А чого б хотілося від нього? – Щоб хоч раз похвалив. Запитав, як справи. Щоб не кричав. Щоб… я ж теж мужчина, щоб пишався мною.

– Ну, сказав же!

– Рішення є, дуже просте. Але не знаю, чи впораєтеся ви з ним, – з абсолютно щирим сумнівом кажу я.

– Ну? Говоріть!

– Це не говорити, це зробити необхідно.

– Що зробити?

– Як звати вашого сина?

– Антон.

І тут я дістаю аркуш паперу, маркер, пишу на ньому: «Син Антон, 14 років», кладу в дальній кут кабінету і пропоную чоловікові уявити свого сина, що стоїть на цьому аркуші.

– Вийшло? – питаю.

– Так.

– А зараз повільно підійдіть до листка, станьте на нього, увійдіть в образ сина і спробуйте стати ним.

З явним сумнівом на обличчі чоловік робить це. Заплющує очі.

– А тепер скажіть, що ви відчуваєте.

– Самотність страшенна. Сльози в горлі. Плакати хочу...

– Чому?

– Від образи. Всі смикають, дістають. Те не так, це не так… Жити не хочеться

Я наче виродок якийсь для всіх.

– Для кого – для всіх?

– Ну для всіх...

– Для кого?

– Ну для батька.

– А чого б хотілося від нього?

– Щоб хоч раз похвалив. Запитав, як справи. Щоб не кричав. Щоб… я ж теж мужчина, щоб пишався мною.

– Зробіть вдих і на видиху сходьте з аркуша.

Чоловік мовчки підходить до стільця, сідає. Тиша. Жінка витирає сльози.

– Я все зрозумів, – раптом тихо, майже пошепки говорить він. – Все зрозумів... Я так само маленьким почувався. А від батька – лиш докори. Тепер я так само. Я зрозумів... Спасибі... Очі у нього, як у дружини, зелені. Ясні. І вуха в нього такі зворушливі…

18 хвилин усе тривало. Вперше у моєму житті.

Катерина САВІНОВА, психолог-практик

Останні новини: