Він знав: вона чекатиме. І вона знала, що буде чекати його.
Обліпиховий чай із присмаком смутку (Романтична вечірня історія)
Свічка, вишуканий посуд на столі й сумна самотня жінка, закутана в плед у прохолодній оселі. Якби Дарина була художницею, то з цієї реалії написала б картину. Вона живе сама. Але стіл сервірує для двох. Зайде сусідка. А може, постукає в двері той, кого чекає…
…Дарина сиділа за столиком у затишній кав’ярні. Любила сюди приходити після роботи. Тут готують смачний чай з обліпихи. А яке розмаїття тістечок! І ніколи не буває гамірно.
Він сидів за сусіднім столиком. Допивав уже друге горнятко кави.
Їхні погляди мимохіть зустрілися.
Дарина глянула на годинник. Хоча… вона нікуди не поспішає. Знову йтиме додому пішки. Відганятиме думки, які завжди наступають на п’яти. Присяде на лавці в парку, що неподалік будинку. Й сидітиме, поки сонце не сховається за деревами…
Дарина вийшла з кав’ярні. Незнайомець також. Їхні погляди знову зустрілися. Він усміхнувся.
– Тут смачна кава, – мовив він.
– І чай, – сказала вона.
– Я вас тут не вперше бачу. Одну…
– Чим більше років, тим менше друзів, – пожартувала.
…У Дарини колись було багато друзів. Заможне життя. Коханий чоловік. А потім усе сталося за класикою жанру: на благовірного поклала око молоденька секретарка.
Любомир, чоловік, Дарині у своєму гріху не зізнавався. Друзі знали, але також мовчали. Те дівчисько само все розповіло. Перестріло Дарину на вулиці і зухвало кинуло:
– Я кохаю вашого чоловіка. І ви мусите відпустити його.
– Відпустити куди? – здивовано запитала.
– Як куди?! До мене.
– Мабуть, дівчино, ви мене з кимось сплутали. Мій чоловік ніколи…
– А ви його запитайте, – мовила виклично. – До речі, мене Іванною звуть. А вашого чоловіка – Любчиком.
І поцокала на височенних підборах геть.
Дарина стояла, наче вкопана. Обід закінчується. В організації, де працює, не люблять, коли запізнюються. Поспішила на роботу. Увечері запитала в Любомира:
– Хто така Іванна?
– Моя нова секретарка. Забув сказати тобі. Маргарита розрахувалася. А що таке?
– Нині розмовляла з нею. Точніше, вона зі мною. Все розказала про вас…
Я кохаю вашого чоловіка. І ви мусите відпустити його.
– Я ж просив…
– То це правда? І давно ти з нею?..
– Це… подруга Маргарити. Якщо ти вже знаєш про наші стосунки, то можемо поговорити про… Словом, нам потрібно розлучитися і поділити квартиру. Щодо бізнесу, він записаний не на мене. Але якісь гроші я тобі дам.
– Коли ж ти встиг? Щодо квартири, я хотіла б залишитися тут. Та й донька наша…
– Катя вже не маленька. Студентка. Вона не проти моїх нових стосунків. І не проти жити зі мною або окремо. Катя звикла отримувати все, що попросить. Ти їй не зможеш цього дати. Твоя зарплата не дозволить. До того ж у неї гарні взаємини з Іванною.
Донька виправдовувалась: мовляв, усе знала, але чекала, коли заведе розмову батько. А щодо того, де і з ким жити, – це її свідомий, дорослий вибір.
Після цих розмов Дарина захворіла. Через нерви, стрес.
Любомир тим часом зі знайомим рієлтором підшуковував для неї квартиру. Та, що з ремонтом і розташована на середньому поверсі, була трохи далеко від центру. Але плюс у тому, що поблизу парк, два супермаркети і багато маленьких магазинів.
Дарина розлучилася з Любомиром і з багатьма друзями. Яка їм із неї тепер користь?
Донька навідувалася зрідка, коли щось потрібно...
Дарина заприятелювала із сусідкою-пенсіонеркою з нижнього поверху. Регіна Всеволодівна була вдовою. Син із сім’єю жив у столиці. Працював на високій посаді. Кликав до себе. Відмовлялась. Тут похований її коханий чоловік. Тут минуло життя. Тут усе знайоме…
Раніше Регіна Всеволодівна викладала англійську. Вона й сама скидалася на жительку Туманного Альбіону. Вишукано одягалася. Любила капелюшки. І свого мініатюрного песика Арчі.
Син привозив матері різні ласощі. Сусідка кликала Дарину на горнятко чаю. А щоб молодша приятелька менше сумувала, взялася навчати її англійської.
– Ще б вам закохатися, Даринко, – радила Регіна Всеволодівна. – Кохання ранить, але й лікує. Якби ви знали, як я любила свого чоловіка! Ми завжди були романтиками. Ах… Вам щойно сорок п’ять. Ви ще такі молоді…
…Незнайомець представився Святославом. Облюбував цю кав’ярню, бо тут усе смачне і офіс неподалік. У Святослава – бюро перекладів і ще деякий дрібний бізнес.
– Можна вас при нагоді запросити на каву? – запитав.
– На чай. Я люблю обліпиховий чай.
Регіна Всеволодівна помітила, що Дарина змінилася.
– Ви закохалися! – радісно вигукнула. – Хто цей джентльмен?
– Про кохання говорити рано. А джентльмен має власну справу. Бізнесмен.
– Який його сімейний стан?
– Без стану. З дружиною розлучився давно. Вона живе за кордоном. Дітей у них не було. Точніше, був син… неживим народився. Дружина більше не могла завагітніти. Вони віддалилися одне від одного. І все… Каже, що розлучилися мирно. Дотепер надсилають одне одному вітання з днем народження та святами.
«У кав’ярні звучав «Самотній пастух» Джеймса Ласта...»
…Святослав запрошував Дарину на побачення. У недалекі подорожі. Але ніколи не освідчувався їй у коханні. Між ними не було інтиму. Стосунки були дружніми.
– І вас, Даринко, це влаштовує? – запитувала Регіна Всеволодівна.
– Мені подобається його увага.
– Хм… Джентльмен…
…Війна налякала Регіну Всеволодівну. Хвилювалася за рідних, які залишилися у столиці. А невдовзі пішов на фронт онук. Її Ромчик, Романко. Її розумний, інтелігентний хлопчик.
– Даринко, у мене тільки один внук. Він вільно володіє англійською. У нього гарна робота. Він не встиг одружитися. Він такий славний, такий…
…Дарині було незатишно, наче щось муляло в душі. Зателефонував Святослав. Запитав, чи можуть зустрітися.
Обійняв Дарину. Сказав, що йде на фронт. Не казали одне одному про кохання. За них говорили серця. Він знав: вона чекатиме. І вона знала, що буде чекати його.
Цього надвечір’я вони довго мовчали. Стигла кава. Холонув чай. У кав’ярні звучав «Самотній пастух» Джеймса Ласта. Вони обоє любили цю мелодію. Тепер вона видавалася ще більш щемливою, з нотками невимовної туги. А улюблений обліпиховий чай мав присмак смутку…
…Регіна Всеволодівна не зраджувала своїм капелюшкам. Тільки тепер вони виглядали ностальгійно. І якимось дивним чином заспокоювали Дарину…
…Регіна Всеволодівна постукала у двері.
– Бачите, Даринко, якого ліхтаря мені син привіз? Світить чудово. А ще порадував смаколиками. І духмяним чаєм. Давайте будемо куштувати.
– А я картоплі насмажила. І котлет.
– Мій Ромчик телефонував. Живий-здоровий, дякувати Богу.
– Святослав також дається чути.
– Вони повернуться, наші хлопчики повернуться, – ледве стримуючи сльози, мовила Регіна Всеволодівна.
Дарина обняла приятельку. А світ обіймав туман. У будинку навпроти ледве проглядалися поодинокі, освітлені свічками чи ліхтариками, квадратики вікон. Вечір скидався на ніч.
Регіна Всеволодівна граційно розливала у горнятка чай. Бідкалася, що її Ромчик п’є лише каву.
– А вашому джентльмену, Даринко, що смакує?
– Кава.
– От коли наші хлопчики повернуться, будемо їх привчати пити чай. Для здоров’я ліпше. А знаєте, Даринко, цей напій став популярним в Англії кілька століть тому завдяки португальській принцесі. Коли вона вийшла заміж за короля, привезла чай разом зі своїм приданим. А коли я була в Лондоні…
За весь день Дарина вперше усміхнулася…
Ольга ЧОРНА.
Читайте також на volyn.com.ua: «Клеопатра після ночі кохання вбивала своїх чоловіків».
