Льотчик-Герой, який служив у Луцьку: «Шолом від крові не відмиватиму – збережу для історії»

«Уламками від вибуху дрона пошкодило літак, почалось його руйнування…»

Льотчик сотні разів прокрутив у голові той день… Розпочався він для Вадима ще на світанку.
– Сигнал: «Готовність один», що пролунав о четвертій ранку, зруйнував будь-яку надію на сон… Вже о 5-й я був у літаку, – розповідає Вадим Ворошилов. – Працював на південному напрямку. Було ще темно, коли відпрацював по першому «шахеду». Побачив розрив – усе добре! Знищив! Наступний! Літав понад годину, знищив три повітряних цілі.

 Пішов «додому», як у нас кажуть, із «відром керосину». Стандартний виліт винищувача, аби залишилось достатньо палива на посадку, тримає одну годину. Далі виконував завдання із прикриття штурмової авіації на Херсонському напрямку.

Увечері знову пролунала команда «Повітря!», цього разу помчав на Вінниччину. Там успішно знищив один дрон.

Полював за другим, підійшов на максимально допустиме зближення, випустив ракету. Знищений! Але уламками від вибуху дрона пошкодило літак, почалось його руйнування…

– Розгерметизація, руйнується скло, відлітає носова частина… Повітря в обличчя, нічого не видно, перевіряю керування… Попереду бачу ліхтарі – населений пункт. Тими засобами управління, які ще доступні, починаю відводити борт в сторону. Даю лівий крен, бачу попереду поле… Зізнаюсь чесно, в якийсь момент навіть промайнула думка: «Можливо, вдасться дотягнути і посадити літак?» Але почалась пожежа в кабіні, язики полум’я уже почали діставатись до мене, а літак стрімко втрачав висоту… Гадати нічого: інших варіантів, окрім як катапультування, просто не залишалось. Коли розповідаю, здається, що усе відбувалось довго… Насправді від моменту, коли зрозумів, що літак руйнується, до того, як полум’я було в кабіні і я потягнув за ручки катапульти, минуло секунд 40. Кожна секунда у цій ситуації вирішальна.

Мама ж дізналась лише зранку. «От читаю новини, там літак впав…». Кажу: «Не хвилюйся, але то я…»

Льотчик каже, що сам процес катапультування тривав близько двох хвилин. Та продумати й пригадати за них встиг стільки, ніби мова йде про години… Навіть заселфитися встиг. Щоправда, робив фото закривавленого обличчя зовсім не для розваги, а з метою оцінити масштаби власного ураження.

– Катапультування справді відбувалось, немов в уповільненій зйомці. Бачив, як світиться моя GPS-ка й думав: «Чорт!

Чому не забрав її?» Дивився, як відходить частина літака, як палає те, що від нього залишилось… Бачив, як машина падає… Встиг оцінити, куди орієнтовно рухатимусь… Підняв голову – купол відкритий… Подумав про родину, побратимів, що усі за мене хвилюватимуться. Бо насправді я не раз був по інший «бік барикад» і знаю, як це – не знаходити собі місця, поки не буде звістки від побратима…
Приземлився в полі із ріпаком… «Ніби руки-ноги цілі… Встати можу, бачити можу…» – видихнув. «Живий, знаходжусь між таким і таким населеними пунктами, координати наступні…» – встиг повідомити командиру перед тим, як вимкнувся смартфон. Неймовірно зрадів, коли намацав у розгрузці цигарки… Сів на парашут і запалив…

«Хто ж іще таким кумом, що упав із неба, похвалитись зможе?»

До найближчих житлових будинків KARAYA йшов із пів години. Тим часом на усіх командних пунктах була «оперативна пауза»… Колеги та знайомі, затамувавши подих, чекали хоч якоїсь звістки від пілота… Льотчик планував знайти відділ поліції чи селищну раду та зустрів Владислава та Тетяну – молоду пару із ліхтариком, які саме вийшли подивитись, чому світло зникло…

– Тепер і в нашого села Луки буде своя невеличка історія війни. А можливо, і вулицю колись назвуть прізвищем Героя, хто знає, – розповідає Тетяна, яка разом із чоловіком зустріла льотчика того вечора. – Провели його до хати, дали телефон, приготували чай. Та він навіть пригоститись толком не встиг, як вже прибули медики із рятувальниками. Ми ще пів ночі заснути не могли, все обговорювали. А зранку чоловік першим ділом запитав: «Тетянко, нам це часом не наснилось?». Звісно, кортіло усім розповісти про те, яку ми легенду зустріли посеред ночі, та пообіцяли тримати у таємниці. Лиш взяли обіцянку, аби він став хрещеним батьком дитинки, на яку ми зараз чекаємо… Хто ж ще таким кумом, що упав із неба, похвалитись зможе?
Уже в госпіталі iPhone льотчик «ожив»… Вадим бачив, як постійно вистрибують пропущені дзвінки… Здається дзвонили всі на світі…

– Близько 2-ї години ночі набрав по відеозв’язку дружину. Востаннє ми спілкувалися хвилин за 30 до вильоту. Ще ніби й доба не пройшла, а вже стільки подій… Вигляд у мене був так собі, але дружина усміхнулась: «Живий!» Пізніше зізналась, як її трусило, коли почула, що літак упав, коли ніхто не міг точно сказати, живий я чи ні… Мене часом запитують: «Як вберегти нерви коханої?» Рецепт простий – фільтрувати інформацію. Та цього разу від мене мало що залежало… Я її розумію і дуже ціную те, що вона поважає мою професію. Близько 4-ї скинув колегам своє фото із підписом «Слава Україні!», яке зробив перед катапультуванням… Мама ж дізналась лише зранку. «От читаю новини, там літак впав…». Кажу: «Не хвилюйся, але то я…»
Медики, як завжди, обережні у прогнозах. Та льотчик переконує: «Здоровий! Ось-ось знову сяду в кабіну винищувача. Літак у частині вже чекає…»

Наша довідка

Вадим Ворошилов з 2016 до 2021 року служив у 204-й Севастопольській бригаді тактичної авіації, яка базувалася на Луцькій авіабазі, льотчиком (2016—2018), старшим льотчиком (2018—2020) авіаційної ланки авіаційної ескадрильї та начальником служби безпеки польотів служб (2020–2021). 

Анастасія ОЛЕХНОВИЧ, АрміяInform 

Читайте також: «На війні помер молодий захисник з Рівненщини».