Звістка про втрату: не множити горе родини, а розділити його

…Борис Асєєв – дизайнер, учасник Революції гідності, АТО, військовий інструктор, снайпер. Загинув під Бахмутом на Різдво.

... Того дня вона поралася на кухні, аж тут затремтіли руки. Згадала, скільки разів він повторив «кохаю тебе» востаннє, коли розмовляли. Потім був дзвінок друга. Вона щось відчула: «Все погано?». Він зітхнув. «Дуже-дуже погано?». Через знайомого дізнався, що загін Бориса потрапив під обстріл. Борис закрив собою побратима, хлопця чи не вдвічі молодшого за нього, якого навчав усього, що знав сам. Той помер у лікарні за кілька днів. Їх ховали разом. На кладовищі холодно. Залп у небо.

«Розумієш, до цього не підготуєшся. Ти живеш у постійній напрузі, щохвилини чекаєш на смс, аби побачити там 4.5.0... І раптом все... Шок..», – каже. І повне нерозуміння, що далі. Вона почала дзвонити, писати командуванню підрозділу, щоб знати про Борю точно. «Ніхто мені не відповідав». Розпач стискав, а мовчанка все тривала. За цей час побратим устиг привезти їй чоловікові речі. Зрештою вона зателефонувала в комісаріат. «Я дружина Асєєва, знаю, що мій чоловік загинув. З військової частини мені не подзвонили. Офіційної звістки немає». – «Почекайте». Далі була невелика пауза. Хтось на тому кінці слухавки, вочевидь, дивився в папери. І нарешті: «Є такий. Сьогодні привезуть повідомлення. Чекайте». Випросила. Її Боря сказав би: «П*ць, який безлад».

Я дружина Асєєва, знаю, що мій чоловік загинув. З військової частини мені не подзвонили. Офіційної звістки немає.

Сповіщення про смерть родина загиблого військовослужбовця мала б отримувати особисто від спеціально підготовлених для цієї місії людей, аби не примножувався біль. Але на практиці з об’єктивних причин або через звичайний людський фактор, а можливо тому, що немає консенсусу, що це важливо, процедура нерідко втрачає ознаки поваги і співчуття й нагадує машину, яка пережовує всіх учасників процесу.

Знайти слова

Процедуру сповіщення про загибель регулює інструкція. Здебільшого алгоритм виглядає так: коли в бойовому підрозділі є втрати, то командир військової частини повідомляє про них відповідного військового комісара. Військкомати, тепер територіальні центри комплектації та соціальних послуг (далі ТЦК. – lb.ua), мають особисто сповістити родичів загиблого: батьків, дружину, братів або сестер, залежно від того, хто вказаний у справі військовослужбовця. Цю функцію зазвичай виконують офіцери групи морально-психологічного забезпечення. Так само ТЦК допомагає родині в організації поховання і оформленні документів.

– Зараз через той потік загиблих не завжди вдається провести всю процедуру як належить. Це правда, – каже Олена Шилова, психолог організації «Taps Україна», що працює з такими сім’ями у Дніпрі. – А по-друге, уявіть собі, скільки у нас військкоматів і яка в них кількість людей у штаті.

У цьому контексті часто згадують досвід Ізраїлю. Олександр Гершанов, психотерапевт, пояснює, як там працює система оповіщення родин. Протокол передбачає дотримання кількох правил. Повідомляє звістку група з трьох людей. Це ніколи не роблять по телефону, тільки особисто. Попередньо вони мають перевірити правильність адреси, зібрати максимум інформації про родину, скажімо, чи є вагітна або важкохворий, діти. Говорять максимально коротко, простими словами. Якщо є діти, то запрошують психолога або соціального працівника, який працює з ними. Головне завдання – зробити все якомога обережніше і по-людськи.

Наталія Багрій працює в патронатній службі «Азову». Вона каже, що «наші командири охоче спілкуються з родичами загиблих, бо вони вважають, що так має бути, що це правильно».

Коли захисники Маріуполя опинилися ізольованими на заводі, Наталія цілодобово була на телефоні. Щойно патронатна служба отримувала списки загиблих від командирів, то відразу сповіщала рідних. «Добрий день, вас турбує патронатна служба полку «Азов». За даними, які нам надало командування полку, такий-то такого-то числа о такій-то годині загинув, захищаючи місто Маріуполь». Їй доводилося повторювати це знову і знову.
– Ми намагалися говорити стримано і досить коротко. Бо все, що ти скажеш після слова загинув, рідні вже не чують, – пояснює Наталка. – Починається перша реакція – у когось емоційна, у когось надто емоційна, у когось спокійна. Але в цей момент дуже важливо залишатися на зв’язку, слухати, як вони плачуть. Найгірше, що можна зробити, – це кинути трубку...

А потім почали вивозити тіла з «Азовсталі», і принаймні дехто з родин мав пройти процедуру здачі ДНК.

– Дуже багато сімей досі чекають тіла своїх рідних. І це найвиснажливіша ситуація, – каже Наталія. – Було дуже правильне рішення звести родини докупи в телеграмі. А далі вони вже самі згуртувалися по регіонах, ходять разом пити чаї, виставки проводять. Бо ніхто тебе краще не зрозуміє, як людина, котра в такій самій ситуації. Вони спілкуються між собою і до нас звертаються вже більше з організаційних питань.

Учитися правильно говорити

Олексій (ім’я змінено на прохання героя. – Ред.) входить до складу групи морально-психологічного забезпечення одного з ТЦК, він сповіщає родини про загибель військових. Як зізнається, коли йшов до військкомату, то не знав, що доведеться виконувати саме цю роботу.

– Ми приходимо у сім’ї удвох з іще одним офіцером. На наш запит адміністрація району відряджає чергового лікаря з найближчого медзакладу. У нас є інструкція, як діяти, ми пройшли тренінг. Що нам могли розказати, те розказали. Але ж люди різні. Ситуація завжди нестандартна, і ми не знаємо, буде так чи інакше. Приміром, я виїжджав до дружини і двох дочок. В однієї хворе серце. Ми на руках її тримали, поки не приїхала «швидка», бо лікар теж розгубився. Їм із собою дають хіба що валер’янку. А вчора батько, почувши про смерть сина, знепритомнів. До цього неможливо звикнути. Я особисто постійно на заспокійливих.

Оповісники й ті, хто працює з родинами загиблих, потребують спеціального навчання і так само подальшої психологічної підтримки. Олена Шилова (її чоловік Сергій загинув у 2015 році в АТО. – Ред.) разом із колегами проводить тренінги, зокрема для соцпрацівників, які опікуються членами родин загиблих у соцслужбах у Дніпрі.

Ми намагалися говорити стримано і досить коротко. Бо все, що ти скажеш після слова загинув, рідні вже не чують.

– Після цих тренінгів до мене підходять і кажуть: «Тепер ми розуміємо, скільки зайвого говоримо». А насправді ж не так багато фраз може витримати і сприйняти людина, якій сповіщають про смерть. Навчання дуже важливе, оскільки треба знати можливі реакції на звістку, усвідомлювати свої реакції, розуміти свою роль і зрештою допомогти. Але при тій кількості документів, що в них у роботі, і з тією кількістю завдань, я дуже сумніваюся, що питання навчання вважають першочерговим, – визнає Олена.

Підтримати після

Від дня смерті Семена Повара минуло 5 місяців. У січні його нагородили орденом «За мужність» посмертно. Тим часом Світлана безуспішно бореться з паперовим монстром. Ніяк не отримає від військової частини документи: службовий акт про загибель, грошовий атестат, наказ про виключення з частини. З ними родини можуть розраховувати на останню заробітну плату військовослужбовця, допомогу на поховання, податися на грошову виплату, оформити статус родини загиблого та пенсію на дітей.

Світлана не стримує емоцій:

– Ні сповістити нормально не можуть, ні підтримати далі, хоча б показати дорогу, куди рухатися, – каже вона. – От, приміром, родині повідомили звістку. Якщо ви бачите, що не треба якоїсь нагальної психологічної допомоги, дайте прожити горе. А потім через якийсь час після поховання зателефонуйте або прийдіть, навіть просто залиште контакти: сюди подзвони, тебе вислухають, сюди – допоможуть у подальших кроках і з документами, ось тут проконсультують з юридичних питань. Але ж у кращому разі тобі дають якийсь листок з переліком документів, ще й відредагований від руки. Всунуть його десь у день похорону або коли приносять повідомлення про смерть…

Коректно сповістити родину про загибель людини на війні – тільки перший крок. І ним не має все закінчуватися. Систему підтримки родин загиблих створили в «Азові». Основне завдання тих, хто опікується родинами загиблих, – організація поховання, щоб максимально зняти з рідних питання, пов’язані з ним. Далі – супровід сімей під час збору документів, зокрема на отримання грошової виплати.

Але підтримка, яку надає патронатна служба таким родинам, таки вийшла і за ці рамки. Комусь допомагають з виїздом із окупованих територій, комусь – з пошуком і орендою житла, лікуванням або навчанням, влаштуванням дітей у садочок. Так само родинам надають фінансову допомогу за конкретними запитами через благодійний фонд патронатної служби.

– Ця підтримка радше за покликом душі, – каже Наталія. – Близькі загиблих переживають надскладний етап у житті. І десь підсвідомо хочеться їх усіх врятувати.

Олена СТРУК, lb.ua.