Переможемо!
365-те лютого
Сьогодні – перша (дай, Боже, щоб і остання) річниця війни. Я, як і більшість українців, навіть не припускала, що її дочекаюся. Тобто рік тому була впевнена, що за 12 місяців точно вже все закінчиться, що згадуватимемо це як страшний сон і зустрічатимемо весну-2023 як мінімум без воєнного стану й оповіщень про повітряну тривогу
Та наволоч, що запустила у ранок 24 лютого зловіщі ракети по наших містах, перевернула все з ніг на голову. Відтоді мій дім перестав був моєю фортецею. Уже рік в Україні ніде не можна почуватися в цілковитій безпеці. Страшно згадати, як у перші місяці ми лягали спати, залишаючи біля ліжка одяг (раптом вночі полетять ракети, підуть білоруси, доведеться кудись бігти?). Прокидалися що пів години і не випускали з рук телефон, читаючи новини, від яких волосся ставало дибки.
Зараз ми перестали панікувати. До війни звикнути неможливо, та українці адаптувалися жити і в таких умовах. Ми сприймаємо сирени не з жахом, а з розумінням того, що треба контролювати ситуацію і дбати про свою безпеку. Тримаємо себе в руках під час масованих обстрілів і спокійно (наскільки можемо) пояснюємо дітям, чому так довго нема відбою тривоги (їм же одразу передається наше хвилювання). Перестали панічно скуповувати продукти. Уже не боїмося темряви, маємо свічки, ліхтарі, генератори. Відвикли від розваг і вечірок та додаткових вихідних у великі свята.
Ми навчилися плести маскувальні сітки і робити окопні свічки. Донатити. Ліпити вареники для наших захисників. Бути в курсі всіх новин. Розбиратися в ППО, танках і типах ракет. Знати світових лідерів. Клеїти скотч на вікна. Молитися за мир. Час від часу гуглити, коли закінчиться війна і здохне х*ло.
Ми ще більше полюбили Україну. Зранену снарядами, заміновану, втомлену, засипану протитанковими їжаками, заставлену блокпостами, засмічену тоннами брухту і десятками тисяч трупів окупантів.
Найстрашніше те, що багато родин мусять вчитися жити без найрідніших людей. Тих, які віддали свої життя за Україну на фронті… Яких убила ворожа куля… Яких закатували покидьки на окупованих територіях чи в полоні… Кого засипало під завалами зруйнованих рашистськими ракетами будинків… Їм було 52, 34, 19 чи лише кілька днів… І вони побачать Перемогу тільки з небес…
Та попри все, ми ще більше полюбили Україну. Зранену снарядами, заміновану, втомлену, засипану протитанковими їжаками, заставлену блокпостами, засмічену тоннами брухту і десятками тисяч трупів окупантів.
І ми не самі. З нами весь цивілізований світ. Ми мусимо дбати про наше завтра, хоч і не знаємо, чи воно для кожного з нас настане. Усі війни закінчуються. Так гартуються нації. Тепер Україна – сталь.
Читайте також: «Буде наш контрнаступ», - Резніков розповів, якою буде Перемога.
