«Коли до відчаю болить душа, під серцем ворушаться вірші...»
Сьогодні лунає гучне «Слава!» на адресу волинянки, яка відкрила таємницю Хмарної Долини (Відео)
«Якщо душа запрагне високості, мотуззям буднів душу не припнути...»
У життєвому квітнику жінки-легенди газети «Волинь», заслуженої журналістки України Валентини Хмельовської (Штинько) пролісками розцвів життєрадісний ювілей. Сьогоднішній день цієї жінки-весни сонячний від побажань, які променяться любов’ю найрідніших людей, повагою, визнанням і вдячністю десятків тисяч читачів нашого видання
Шановна Валентино Сергіївно! Адресуємо Вам найтепліші вітання із сокровенним святом!
Це так гарно – бути Вашими друзями, шанувальниками Вашого таланту, натхнення, Вашого крилатого й змістовного поетичного слова.
Завжди згадуємо Вас як неймовірно світлу й доброзичливу колегу. Ви уміли легко й щиро подарувати гарний настрій рубрикою «Доброго дня вам, люди!». Ваше слово – то влучна зброя, коли треба було поборотися за честь і гідність простої людини й рідної України. А прочитавши поради ведучої «Квіткової підкови» Валентини Штинько, хотілося любити не лише квіти, а й долю, красу, життя!
Коли нестерпно болить тіло,
З вуст виривається стогін.
Коли до відчаю болить душа,
Під серцем ворушаться вірші.
Тож ми бажаємо Вам міцного-міцного здоров’я й радості! Знаємо, що й на заслуженому відпочинку Ви щодня здійснюєте свої прегарні мрії: допомагаєте людям мудрими порадами, навчаєте майбутніх журналістів, підкидаючи «свої думки у чужі голови», своєю творчістю додаєте перлин до скарбниці її величності Поезії, плекаєте домашній квітник, обдаровуєте найрідніших теплом Берегині, турбуєтесь, як це допомогти нашим воїнам на передовій. Тож нехай здійсниться мрія про Перемогу, і над рідною Хмарною Долиною, Локачинщиною, Волинню і всією Україною ніколи не лунатимуть сирени тривоги!
А сьогодні нашим читачам пропонуємо поезію пані Валентини, яка, переконані, додасть крил і Вашій душі.
З поезій Валентини ШТИНЬКО
Хмарна Долина*
У прихистку сосен – суниці й ожина
Тут заховалась дитинства стежина.
Де б не була я – думкою лину
В Хмарну Долину, на Хмарну Долину.
Предки мої, мабуть, щось таки знали,
Що так незвично ліс цей назвали.
Журиться ліс, аж примовкнули птиці,
Що бережеш ти, яку таємницю?!
В хащах тернових у грізну годину
Гинули хлопці тут за Україну.
Душі їх чисті понад полями
У вирій летіли із журавлями.
А поверталися лиш громовиці
Нуртами хмар у небесній криниці.
… Знову гроза. І гірчить горобина.
Манить до себе Хмарна Долина.
* Хмарна Долина – назва лісового урочища поблизу Локач.
* * *
Білий танець
Скрипалеві Товію Рівецю
Мені наснився дивний-дивний сон...
Немовби я – одна з отих берізок
Край шляху, що веде до Березані.
Була пора ще дуже-дуже рання,
Ще полем брів розхристаний туман
Й зеленим врунам роздавав намиста.
Було все так незвично і врочисто:
Десь в піднебессі зазвучав орган,
Йому озвалися акорди грому,
Знов стало тихо-тихо... А по тому
Ти підійшов, вклонився і сказав:
«Я хочу вас до танцю запросити,
Ви згодні?»
– Так! Та тільки ж як?
Я ж дерево... Я маю корінь,
Стан і крону,
Не відаю я вашого закону.
Я вмію тільки з вітром танцювати,
Я навчена лиш плакати й чекати.
Я тут назавжди, а танок – лиш мить...
Та музика відплаче, відболить,
І вас покличе ген ота дорога.
А грім з небес – то нам пересторога:
«Прокиньтесь! Схаменіться!
Крок – і прірва...»
...З обіймів долі вже ніхто не вирве.
Вже руки доторкнулись білих пліч
І очі напилися вже із віч,
Мов два барвінки, грішних і пречистих.
І знов орган зарокотав врочисто,
І я змахнула вітами-руками,
І сонце стрепенулося над нами,
І полилась така сліпуча злива...
Ми – танцювали!
Я була щаслива...
* * *
«Пряду туман у нитку сивих снів…»
Орестові Хмельовському з любов’ю
Пряду туман у нитку сивих снів.
А хтось рече: безглузда то робота.
Забула дім, обов’язки, пісні, — пряду туман.
Одна в мене турбота:
Спряду туман і витчу полотно,
Хоч пучки розпадаються від болю.
Ну от і все.
Ще відчиню вікно…
Тепер приходь вже.
Намалюю долю.
* * *
А сталося це диво навесні…
Так довго я була галузкою німою,
А ти узяв, до вуст приклав,
І враз душа моя сопілкою озвалась…
І кожен день я до людей
Несу свої пісні неголосні.
В них крила виростають на роздоллі.
Грай, сопілкарю, грай, не замовкай,
Бо лиш в твоїх руках
Мелодія моєї долі!
* * *
Твої долоні – язики багаття.
Як в них зігрітися, щоб не згоріть дотла?
Сміється доля над моїм сум’яттям:
– Таж не буває без вогню тепла!
Твої долоні – язики багаття.
Як в них зігрітися, щоб не згоріть дотла?
* * *
«А совість стала на вратах»
І пильно придивляється:
Нема знайомих.
Нема з ким привітатися.
А вони все йдуть,
і йдуть,
і йдуть...
* * *
«На грудях моїх дивні птиці живуть…»
На грудях моїх
Дивні птиці живуть – твої руки.
І стільки в мені
Солодкої муки і щастя гіркого –
Не зміряю.
Та осінь голосить і просяться птиці
До вирію.
Щоб їх не сполохать – боюсь і дихнути.
Ну як мені бути...
Ну як мені бути?!
Чи, птиць відпустивши,
Із тугою жити у вічнім чеканні
І небу молитись на зорі вечірні і ранні?
Чи дивних жар–птиць тих
У клітці грудей зачинити?
Ну як мені жити?!
Що маю чинити?!
А птиці мої уже марять
Розвихреним небом.
І я зостаюся.
Чужа.
І для тебе, й для себе.
Схололим гніздом зостаюсь
На засохлому дереві.
Летіть, мої птиці!
Летіте...
Високого неба вам!
* * *
Якщо душа запрагне високості,
Мотуззям буднів душу не припнути.
Я прилечу до тебе не у гості.
Не для спокуси,
Боже!
Для спокути!
* * *
З останніх сил несу свій
хрест…
Життя розміняно
на строфи.
Здавалось, йду на Еверест!
А вийшла… вийшла
до Голгофи.
Читайте також на volyn.com.ua: «Від твоїх цілунків на моєму тілі розцвітали маки…».
