«Я ще подавала в церкві записку за здоров’я сина, а його вже не було в живих»

«Служив Коля у Президентському полку Національної гвардії...» 

Рідне село Миколи Кривов’язова – Скригове, що на Горохівщині. Тут він народився, виріс. У місцевій школі, де вчився, тепер є куточок пошанування випускника, який віддав життя за Україну. Його створила перша вчителька Миколи Зінаїда Андрущак. «Хлопець любив спорт, художню самодіяльність, з повагою ставився до однокласників та вчителів», «Серед однолітків вирізнявся трудолюбивістю й щирістю», –  такі спомини про учня початкових класів. Таким він був і в подальшому, як розповіла громадська активістка Євгенія Харків, котра  була у нього класним керівником, зокрема й у випускному 9-му...

Тож коли ми зустрілися з матір’ю Миколи, Валентиною Кривов’язовою, й вона  сказала: «Ріс син, як звичайна дитина...», то за цим «звичайна» з подальших слів жінки вловила те, про що вже знала, – хлопець був і добрим, і відповідальним.

– І коли прийшла пора строкової служби, то вибору чи сумніву – йти чи не йти? – у сина не було: знав, що має виконати свій обов’язок. Служив Коля у Президентському полку Національної гвардії, – розповідала вона.

В армії Миколу Кривов’язова застав 2014 рік. У зв’язку з війною строкову службу йому було продовжено на пів року. В АТО він не потрапив. Але коли вже  відпускали додому, то у військовому квитку було зроблено запис, згідно з яким у випадку надзвичайної ситуації, зокрема воєнного стану, по дзвінку має з’явитися у військкомат.

«Мамо, війна почалася. В Луцьку вибухи були...»

 Після армії Микола їздив на заробітки. Один раз, за словами матері, у Польщі був, а в основному на Київщині працював – з бригадою, яку організував чоловік його сестри, церкви будував. Коли одружився й син уже народився, то подружжя жило в Луцьку. На жаль, сімейне життя не склалося. До початку повномасштабного вторгнення росії Микола працював у «Луцьктехмонтажі». Пригадуючи події того часу, жінка говорить:

 – Якось у лютому Коля приїхав додому, а тут – дзвінок із військкомату, щоб з’явився на медогляд. Він зразу вирушив у Горохів. А вже звідти – до Луцька, бо ж на роботу треба було виходити. Минуло тижнів два, й настав той страшний день 24 лютого. Вранці син зателефонував і сказав: «Мамо, війна почалася. У Луцьку вибухи були...».

Тоді й вручили йому повістку й почула від нього: «Я йду на війну». Додому вже не приїхав. З його есемесок знала,  що перш була Рівненщина, потім  – Київщина, Житомирщина. А одного разу написав: «Їдемо на Херсон...» Ще й пожартував: «Кавуна вам привезу». Ми з чоловіком добре знали, які-то «кавуни» чекають у березні. Дзвонив син нечасто – в основному писав. І то одні й ті ж заспокійливі слова: «В мене все добре. Живий-здоровий». Ніби шаблон створив і тільки натискував кнопку, відправляючи черговий раз.

А потім три дні – ні дзвінка, ні повідомлення…

– Ми з чоловіком були якраз у Горохові, – пригадує жінка. – Кажу: «Я вже не витримую – візьму й сама зателефоную». Тільки так промовила – аж тут дзвінок. Дивлюсь – номер невідомий. «Валентино Адамівно...» – чую у слухавці. Після такого звернення у жар зразу кинуло від одної думки: «Ну хто ж то так офіційно до мене може звертатися?». А потім були слова, від яких земля під ногами попливла: «Ваш син загинув...». Життя Миколи  обірвалося під час виконання бойового завдання в районі Благодатного Миколаївської області. У неділю, 27-го, я ще була в церкві, подавала записку за здоров’я сина, а його вже не було в живих.

31 березня Миколу Кривов’язова всім селом проводжали в останню путь. 

«Після поранення в лікарню не довезли – багато крові втратив»

Жінка згадала про дзвінок, який був через кілька днів після того, як похоронили Миколу. Знову прозвучало оте офіційне звернення: «Валентино Адамівно...», після якого – «мороз по тілу». То був працівник військкомату закарпатського міста Мукачева, який сказав: «До нас привезли загиблого хлопця з документами вашого сина – куди їх переслати?». І таке буває на війні. 

  – Із сином можна було попрощатися по-людськи, – розповідає жінка. – Він переночував у рідній хаті, лежав у відкритій домовині, тож і про документи в своєму горі не допитувалися... А з тими паперами, які  згодом одержали з Мукачева, був і телефон Миколи. Уже з нього й зробила  дорогий мені знімок, а то б так і не мала жодного з останніх фото сина з війни. Він не міг мені їх переслати, бо в мене тоді телефон був маленький, кнопковий. 

 А одного разу написав: «Їдемо на Херсон...» Ще й пожартував: «Кавуна вам привезу». Ми з чоловіком добре знали, які-то «кавуни» чекають у березні.

 Згадуючи пережите (та хіба «пережите» – втрата дитини, то вже вічний біль!), Валентина Адамівна говорить:

– Я нікого не шукала, аби розпитати, як то було – як син загинув (його вже все одно нема – горю не зарадити нічим!). А мене побратими Колі самі знаходили й розповідали. Десь через місяць після похорону зателефонував Сергій із Луцька, як він назвався, й сказав, що хоче переслати рюкзак з особистими речами Колі. А ще від нього я дізналася: «Миколу після поранення доправляли в лікарню, але не довезли – багато крові втратив». Домовилися, що вишле рюкзак на «Нову пошту», і я його одержала. Хотіли з чоловіком подякувати, що не викинули побратими – возили із собою й зберегли все, що стало для нас реліквією, але телефон Сергія чомусь уже не відповідав.

…Валентина Адамівна згадала в розмові про те, як увічнили пам’ять її Миколи в школі, в якій він вчився. І про те, що торік на Покрову на могилі її сина, котрий назавжди залишиться 27-літнім, встановили флагшток – тепер там майорить жовто-блакитний прапор.

– Приємно знати, – говорила мати загиблого Героя, – що  не забувають  нашого Миколу (він – один із мешканців Скригового, який поповнив Небесний легіон в російсько-українській війні. – Авт.), що кличуть нас із чоловіком, коли вшановують загиблих Мар’янівської громади, до якої належить наше село. Якось обласний військкомат організував поїздку на Тернопільщину, то нас теж запросив: там у селі Лишня на Кременеччині є джерело Святої Анни, де була капличка, а тепер будують церкву на вшанування воїнів, котрі віддали життя за Україну, починаючи з 2014-го.

А мені захотілося переповісти Валентині Адамівні розмову із дружиною її Миколи, Анною. Хоч шлюб їхній і не склався – так буває  в житті, молода жінка (у неї вже друга сім’я) зі співчуттям говорила про загибель колишнього чоловіка.  А ще сказала, що для їхнього сина, який теж названий Миколою, бо ж і народився 19 грудня, батько назавжди залишиться батьком і буде для нього Героєм.