Полонений з яблуком Максим Колесников: «Я схуд на 32 кілограми» (Фото)

4 лютого 2023 року. Фото, зроблене після чергового великого обміну полоненими (116 українців повернулися додому), моментально стало популярним у соцмережах. На зображенні – доброволець, 45-річний топ-менеджер Максим Колесников, поглядом впився у яблуко. Свіжий фрукт він побачив уперше після 11 місяців полону. Друзі та знайомі Максима бачили це фото у репостах, але не кожен з першого разу впізнав його…

Максим Колесников обороняв Київ та область з першого дня повномасштабного вторгнення. У березні він потрапив у полон. З того часу Максим та його побратими для всіх зникли. Лише у травні росіяни дозволили їм написати рідним короткий лист із чотирьох слів: живий, здоровий, все добре. Адресати отримали ці листи аж у вересні.

Максим Колесников у розмові з «Главкомом» розповів, що після відновлення планує повернутися до військової служби

Російський спецназ думав, що воює з «Азовом»

– Максиме, як ваше самопочуття?

– Почуваюся більш-менш добре. Лікую насамперед м’язи: спину, поперек. Схуд на 32 кг. До того мав зайву вагу. Але втратив багато м’язової маси, тому зараз проходжу усілякі процедури, щоби відновитися.

– Хотілось би почути вашу історію. Як ви потрапили в полон?

– З початком повномасштабної війни я був у частині на кілька кілометрів південніше Гостомеля, це піхота. Вже ввечері 24 лютого ми приїхали туди з Києва. росіяни намагалися висадити біля нас десант, а потім, у перших числах березня, – потрапити на територію військової частини. Усі ці спроби ми відбили. Після цього вони почали нас обстрілювати.

До нас намагався зайти їхній спецназ. Як потім з’ясувалося, цей спецназ своєму командуванню сказав, що в нашій частині ховаються 100 «азовців». Думаю, їм просто потрібно було знайти виправдання тому, що ми змогли відбитися від них, що вони не зуміли до нас зайти. Отже, після цієї невдачі вони почали нас обстрілювати з артилерійської зброї, літаки нас бомбардували. Масований обстріл тривав кілька днів. Після цього була ще одна спроба зайти до нас з допомогою танків. Проте ми цю атаку також відбили. На той момент уже більше двох тижнів ми перебували в оточенні.

 Чекали, що якась інша наша військова частина нас деблокує. Але у той же час розуміли, що навколо йдуть дуже важкі бої і для деблокування до нас, скоріш за все, ніхто не дійде. 20 березня о 6-й ранку на територію зайшли кілька танків та почався дуже важкий бій. Він тривав майже вісім годин. У нас закінчилася абсолютно вся протитанкова зброя, багато людей загинули. Командир зрозумів, що у нас уже немає чим чинити опір, тому ухвалив рішення здатися у полон, аби зберегти життя хлопців. Бо перемогти у цьому бою вже не було можливості.

– Як з вами поводились у полоні?

– Вони дуже довго шукали серед нас представників «націоналістичних батальйонів», оглядали нас на предмет наявності тату… Я думаю, документи за нами не доїхали, бо спецназ, який нас взяв у полон, не знайшов за цими документами жодного «азовця». І вони ніяк не хотіли визнавати, що проти них воює звичайна армія.

Зі мною в камері сидів капітан Держслужби з надзвичайних ситуацій (ДСНС), у якого на формі був хрест, просто емблема Служби. А вони подумали, що це націоналістичний хрест. То його схопили під приводом того, що він націоналіст.

У ворога дуже залякані солдати. Саме тому в нас так багато жертв серед мирного населення – бо вони страшенно боялися та стріляли в усе, що рухається.

Вони брали в нас кров, робили ДНК-аналіз, робили 3D-сканування обличчя. Думаю, що десь за півтора місяця вони з’ясували, що ніяких націоналістів вони не спіймали, але процес уже був запущений…

У ворога дуже залякані солдати. Саме тому в нас так багато жертв серед мирного населення – бо вони страшенно боялися і стріляли в усе, що рухається. Вони стільки злодіянь вчинили, навіть за власним законодавством, що ніхто не хоче відповідати за скоєне. Тому, мені здається, обміни полоненими досить невеликі за кількістю людей. Бо їм дуже страшно визнавати, що вони просто нахапали заручників.

Забрали телевізор, щоб не дізнались про український наступ

– Яким взагалі до вас ставлення було?

– Все це великою мірою залежало саме від людей, від зміни. У більшості випадків вони поводилися з нами на власний розсуд. Серед нас був офіцер, який певний час пропрацював у нашому департаменті виконання покарань, за його словами, з нами поводилися так, начебто ми засуджені за тяжкі злочини. В одного з постових був знайомий, якого вбили в Україні. От він, перебуваючи у поганому гуморі, влаштував для нас день фізичних вправ...

Були серед наших тюремників і ті, хто радів, що їх не відправляють воювати, бо у них завдяки роботі у системі виконання покарань – бронь. Ми підслуховували їхні розповіді. Які вони щасливі, що їх не мобілізують, я почув у вересні, коли у росії почалася мобілізація.

– Ваша сестра розповідала, що вам давали дві чашки їжі на день.

– У нас були кружки по 300 грамів, і виходило, що ми з’їдаємо по дві кружки на день. Але як тільки якесь начальство поїхало, норму зменшили до півтори кружки харчів на день. Їсти хотілося постійно, особливо коли давали якийсь «суп» із води й картоплі, нас таким годували останні два місяці. Інколи у нього додавали ще жир із тушонки зі специфічним запахом.

– Хто були ваші сусіди по камері?

– Нас усіх розподілили по різних камерах, і до вересня я був з людьми, яких до того не знав. Серед них було 10 цивільних, а серед цих цивільних були здебільшого люди, яких привезли туди з Гостомеля. У цьому місті у росіян був так званий пункт утримування. Тобто вони хапали мешканців півночі країни, Київщини, везли їх у Гостомель, де утримували в непрацюючому великому промисловому холодильнику.

Зокрема, там тримали згаданого капітана ДСНС, який супроводжував евакуацію цивільного населення. Він вийшов з автобуса, зателефонував сказати, що зібрали людей в автобус, повз проїжджав БТР, зупинився. На нього націлили автомати та забрали його. Сказали, що він цим телефоном корегував вогонь.

Наступна історія. Невелике село біля Іванкова. Двоє літніх чоловіків, 65 та 72 років, йшли провідати сусіда, бо той не виходив на зв’язок. Йшли городами. Їх схопили та відвезли до Гостомеля, у цей холодильник.

Водій вантажівки, 31 рік. росіяни обстріляли вантажівку, відстрілили водієві два пальці. Він зупинився, його забрали.

–  Як окупанти пояснювали затримання цивільних?

– Декому казали правду, що їх взяли для кількості. Окупанти вже тоді розуміли, що їм треба поповнювати обмінний фонд, і отримали відповідний наказ. Військових брати у полон було складніше, тож вони хапали всіх, кого бачили.

– До вас долітали новини? Як так вийшло, що вам наприкінці травня дозволили подивитися телевізор?

– Після 20 вересня уже не було ніякої інформації. А до цього у середньому раз на 10–12 днів на одну добу до нас потрапляв телевізор. Те, чи він до нас потрапить, залежало від настрою постових. Так-от, 20 вересня телевізори всі позабирали, а коли один із наших запитав чому, сказали, що ми можемо зробити неправильні висновки з почутого. Це при тому, що ми дивилися їхній «Первый канал». Це був час, коли почалися наші визвольні операції. По їхньому телебаченню ж розповідали, що армія росії відбиває всі атаки. А потім ми дізналися, що наші звільнили усю

Харківщину. росіяни були цим настільки приголомшені, що вирішили більше не давати нам дивитися телевізор.

– Ви стали відомим на всю країну після тих відео і фото з яблуком. Який насправді ваш улюблений фрукт?

– Я люблю яблука, сорту Симиренка. Також подобаються апельсини. Складно сказати, що більше. І те, і те люблю. А ще – змішувати яблучний і апельсиновий фреші. Це два мої улюблен і фрукти.

Михайло ГЛУХОВСЬКИЙ.

Останні новини:

• На Волині – моторошна ДТП: рятувальники витягли з мікроавтобуса чоловіка, він у лікарні (Фото).
• Сьогодні Горохівщина назавжди прощатиметься з воїном Олександром Василюком.
• Зеленський відповів на петицію про перейменування Росії на Московію.
• Ситуація на фронті на ранок 11 березня - Генштаб ЗСУ.

Усі новини російсько-української війни – тут.