Ірина Констанкевич:  «Територія України стала одним-єдиним округом. Усі працюють на одне і задля єдиного – Перемоги» 

«Сусідство з білоруссю робить відносний спокій в нашому окрузі ілюзорним»

– Пам'ятаєте, як розпочався ваш ранок 24 лютого 2022 року?

– Ранок 24 лютого дуже добре пам’ятаю, він почався із вибухів і дзвінка колеги: «Прокидайтеся, почалося…». Ще звечора я уже знала про можливий наступ і, здавалося, все підготувала:  помічників відправила з Києва, купила продуктів на кілька тижнів, розуміла, що парламент має працювати і ухвалювати рішення. Але о п’ятій ранку я наче заціпеніла і не знала, за що братися, бо в Раду йти ще рано, читання не йшло, не вдавалося зосередитися – думки просто зависали у концентрованій порожнечі. А потім почався ефір на радіо НВ, дзвінки від колег, про те, що робимо далі, телефонували рідні, друзі з Луцька, інших міст. Якщо чесно, війною в повітрі пахло вже давно, і щодня на парламентському тижні ми говорили лише про можливий наступ росіян, але, звісно, масштабів ніхто тоді не міг уявити. Тому я досі прокручую в голові, хто і що не так зробив… Питань для істориків, військових, СБУ і влади насправді багато. Це добре, що американські журналісти відтворили погодинний хронометраж подій перших тижнів, я вважаю, що і ми повинні це зробити і для самоаналізу, і на знак пам’яті про тих, хто героїчно загинув тоді і хто гине зараз.

– Ви завжди на зв’язку зі своїми виборцями. Як змінилась після 24 лютого кількість звернень громадян і прохання, з якими приходять? 

– Упродовж цього року ми всі змінилися. Війна створила іншу оптику бачення проблем. І мирні проблеми стали не сутнісними, ми всі зосередилися на питаннях допомоги ЗСУ, внутрішньо переміщеним громадянам, українцям за кордоном, хоча і є прохання розшукати близьких, допомогти коштами на лікування, ліквідацію наслідків пожеж. Однозначно, прохань з округу стало менше, натомість стало більше спільної волонтерської допомоги. Машини, дрони, генератори, буржуйки, медицина… Зрештою, це те, чим займається уся країна – збираємо, організовуємо, купуємо, веземо, спілкуємося з родинами загиблих, допомагаємо у вирішенні їхніх питань… Територія України стала одним-єдиним округом. Усі працюють на одне і задля єдиного – Перемоги. 

Однозначно, прохань з округу стало менше, натомість стало більше спільної волонтерської допомоги. Машини, дрони, генератори, буржуйки, медицина… 
Зрештою, це те, чим займається уся країна – збираємо, організовуємо, купуємо, веземо, спілкуємося з родинами загиблих, допомагаємо у вирішенні їхніх питань… 

– Ірино Мирославівно, ви частий гість у своєму окрузі. Як нині живе 23-й округ, які зміни помічаєте? 

– Хоч виборці нашого 23-го округу в тилу, ми всі усвідомлюємо, наскільки це відносне поняття. Та і сусідство з білоруссю робить цей спокій ілюзорним. Тому ми всі живемо одним бажанням – перемогти якнайшвидше армію агресора, і уся праця людей нашого округу на це скерована. Місцеве самоврядування та голови громад на місці і багато звичайних людей чимало роблять, надійними і відповідальними є ВЦА в Камінь-Каширському районі, потужним є волонтерський рух, який сформувався в своїй основі ще у 2014 році. На жаль, маємо і втрати… Ворог нещадно забирає життя наших захисників, безжально робить жінок вдовами, а дітей – сиротами, підло забирає дітей у батьків. Боляче дивитися у ці згорьовані обличчя… Водночас нам треба вже думати про життя після війни, про післявоєнну відбудову, а для цього важливий трудовий потенціал. Нам важливо, щоб після Перемоги повернулися українці, які за кордоном, важливо «ставити на ноги» і зміцнювати економіку. Роботи буде дуже багато.

«Ті, хто допомагає анонімно, для мене приклад правила: можеш – зроби мовчки»

– Ви член постійної української делегації у ПАРЄ. На зимовій сесії 2021 року ПАРЄ, попри протести України, ратифікувала повноваження делегації росії. Станом на лютий 2023-го Парламентська асамблея Ради Європи – єдина міжнародна організація, яка виключила росію зі своїх лав. Чому відбулася така важлива трансформація Асамблеї і чому на це досі не спромоглися інші організації? 

– Це складне питання і велика робота, адже москва десятиліттями годувала європейських чиновників, культивувала там корупцію, вживлювала своїх агентів. Масштаби цього монстра годі уявити, а тут ще й треба його побороти. ПАРЄ показала приклад, як це можна зробити в короткий час. Зокрема, це і завдяки активній роботі української делегації, представників країн Балтії, Польщі, Британії та інших, які були нашими однодумцями щодо усвідомлення небезпек і викликів війни росії проти України, тому і підтримали майже стовідсотково ключові рішення. Відтак у ПАРЄ немає росії і білорусі як тих країн, які порушили верховенство права, міжнародні закони і домовленості, немає там і російської мови. Це показовий факт щодо країни-терориста, країни-агресора і її громадян. Це не лише вигнання, це політична страта тих, хто на боці зла. 

– Нам дуже допомагає міжнародна спільнота, але й волонтерську роботу українців важко переоцінити. Як підсумуєте результати вашого волонтерського фронту? 

– Підтримка армії та волонтерів для мене розпочалася задовго до 24 лютого. Бо війна триває не рік, а вже понад 8 років. Але, звісно, після 

24 лютого допомога набула інших масштабів. Це і власні витрачені кошти на потреби військових, залучені з інших країн чи інших організацій, донорів, співпраця із благодійними фондами. Це й організаційна робота (з перших днів вторгнення я працювала в координаційному штабі, в інших неформальних об’єднаннях). Відверто кажучи, я переконана, що це треба робити без зайвої демонстрації, лише за покликом серця і з відповідальності перед людьми. Знаю сотні українців, які допомагають анонімно. Вони для мене приклад правила: можеш – зроби мовчки.

«У пекельному вогні війни ми отримали гарт, і тепер жодна сила нас не подолає»

– Після низки скандалів, пов’язаних із виїздом деяких чиновників та депутатів за кордон, не задля дипломатичної місії, а задля відпочинку, Кабмін видав постанову, яка забороняє на час війни виїзд держслужбовців за кордон без поважних причин, зокрема і жінок. Ваша думка з цього приводу? 

– Тут не все однозначно. Це про подвійні стандарти. Адже замість того, щоб покарати тих, хто зловживав своїм службовим становищем і дозволяв собі жити не за законами воєнного часу (а таких чиновників різних рівнів не бракує), заборонили виїзди усім: чоловікам і жінкам, депутатам місцевого рівня і нардепам, міністерським високопосадовцям і нижчого рівня. Я виконала це розпорядження і не поїхала на важливий захід у Вашингтоні, де мали обговорити психологічну, медичну допомогу військовим та їхнім родинам. А інші поїхали. І нікого не карають… Тому я – за єдині правила і підходи. 

До прикладу, голова громади чи староста від партнерів не привезе гуманітарку або жінки не поїдуть до своїх дітей. Є велике коло людей, які є вкрай ефективними. Вони працюють у Франції, Японії, США, вони організовують потужні заходи, вони роблять усе, аби світ не забував про Україну, цю роботу не можна згортати. Не кажучи вже про представників громад, вони їздять, вони привозять допомогу, автомобілі для ЗСУ, пожежні машини, «швидкі», генератори. Я маю приклади голів громад, старост, депутатів з нашого 23-го округу, які показують колосальну роботу на міжнародному рівні. Представники Камінь-Каширської громади в Польщі домовилися про допомогу, привезли, Маневицької – домовилися і з Литвою, і з Польщею, де надали їм допомогу. Любешів – аналогічно. Тобто, коли вони не мають тут, всередині країни, можливостей, вони активізували свої партнерські контакти і налаштували шалену підтримку і своїм громадам, і всій країні, і ЗСУ. 

– В Олександра Ірванця в одному з останніх віршів є рядки «Я ніколи не прощу росію. Чому відводиш очі, білорусь?». Пані Ірино, чого ви ніколи не пробачите росії та білорусі? 

– Я не прощу росії століття знущань над українцями, не прощу геноцид ХХ століття, не прощу цю війну, де 500 дітей убиті, понад 1000 поранені, 

11 тисяч вивезені силоміць у росію, сотні осиротілих…

Не прощу за те, що жінки стали вдовами, а батьки хоронили своїх дітей… Не прощу наше ампутоване майбутнє, не прощу скалічених душею і тілом наших людей. Не прощу наш замордований і знищений цвіт нації… Не прощу білорусі малодушшя… 

У цьому пекельному вогні війни ми отримали гарт, і тепер жодна сила нас не подужає. 

Я вірю.

Ірина ЗАГОРСЬКА.