Для сина Артема батько назавжди залишиться Героєм.
Не вагаючись, волинянин Ігор Столярчук пішов на смерть, захистивши собою двох побратимів...
«Добрий день! Коли ми їздили разом з вами на Схід України, ви пропонували мені розмістити в газеті «Волинь» привітання з днем народження для близьких людей. Чи можу я використати цей шанс для більш важливої справи? Мої друзі збирають підписи на петицію, з якою ми звернулися до Президента України з приводу присвоєння звання «Герой України» моєму загиблому другу Ігореві Столяруку. Ми шукаємо всі різні способи, аби назбирати необхідні 25 тисяч голосів, щоб це звернення було розглянуте. Чи є можливість розмістити в газеті прохання на підтримку нашого задуму?» – такий лист надійшов цими днями головному редактору «Волині» Олександрові Згоранцю, і на нього не можна було не відгукнутися
«Навіть за життя такі бійці достойні звання «Герой України»
Автор листа – Ігор Ващук із села Гірка Полонка Луцького району, де й жив із сім’єю загиблий воїн Ігор Столярук. Чоловік трудиться в агрофірмі «ВІЛІЯ», працівники якої впродовж року повномасштабної війни не раз побували з волонтерською допомогою на Сході України. З ними був і головний редактор нашої газети, завдяки репортажам якого читачі могли його очима подивитися на війну й тих Героїв, які захищають Україну. Вже в телефонній розмові з Ігорем Ващуком я спитала, які слова хотілося б йому сказати про свого друга Ігоря Столярука, аби кожен, хто їх прочитає, не вагаючись, підтримав звернення до Президента? І він висловився так:
– Це людина, яка із 2014 року воювала за свою державу в різних родах військ, починаючи з артилерії. Навіть за життя такі бійці достойні звання «Герой України». Тим більш, якщо людина полягла в боях за Україну – віддала найдорожче. Не вагаючись, Ігор пішов на смерть, захистивши собою двох побратимів…
А все інше про бійця розповідає послужний список. Ігор Столярук – молодший сержант Збройних сил України. Свого часу він проходив строкову службу. З перших днів війни, яка розпочалася у 2014-му, пішов захищати рідну землю від ворога у складі 44-ї артилерійської бригади (був у першому гаубичному дивізіоні). Згодом служив у 14-й ОМБр імені князя Романа Великого. Всі ці роки Ігор опановував різні види зброї, свої знання й навички передавав побратимам. У 2021 році воював у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Брав безпосередню участь в АТО на території Донецької і Луганської областей. У свої 39 мав статус учасника бойових дій, ветерана війни. За сумлінну службу, мужність, героїзм, сміливі дії під час виконання бойових завдань відзначений численними грамотами і нагородами. І коли торік 24 лютого почалася повномасштабна війна, він пішов воювати у складі 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого.
7 серпня 2022 року Ігор Столярук героїчно загинув біля села Яковлівка Донецької області, захищаючи незалежність та територіальну цілісність України. «Він до останнього свого подиху виконував бойове завдання. Був мужнім, незламним воїном. Щирість, доброта і позитив Ігоря назавжди залишаться у пам’яті його побратимів та земляків. Він – хороший командир: жодного загиблого в його підрозділі не було… Справжній патріот країни, який загинув за вільну та незалежну Україну. Тому і заслуговує на найвищу державну відзнаку – звання «Герой України», – йдеться у тексті петиції.
«Я була для чоловіка і дружиною, й другом, і психологом»
В Ігоря залишилися дружина Анжела й восьмирічний син Артем. Власне, Анжела Столярук і зареєструвала
20 січня на сайті Президента України петицію-звернення. Після спілкування з нею я дізналася про те, чого не знайдеш ні в якому послужному списку. Родом жінка з Лаврова Луцького району. Тут і зустрілися вони з Ігорем, який зі своєї Гірки Полонки приїжджав у її рідне село на дискотеку.
– Ми були разом десять років, – розповіла Анжела, – а офіційно зареєстрували шлюб лише в 2017-му. Ігор же весь час був на війні. А тоді йому дали три дні, й він приїхав додому, щоб ми розписалися. Чоловік мав таке ім’я, що якоюсь мірою визначало все його життя: був за натурою мужнім воїном, для якого захист України від посягань ворога – понад усе.
Завдяки Анжелі я змогла ніби зустрітися з Ігорем Столяруком й почути, що говорив чоловік за життя і про пройдений військовий шлях (чотири контракти в Збройних силах України!), і про те, як непросто вертатися з війни на «гражданку» – «зі своїми метеликами в голові». Жінка запропонувала подивитися фрагмент із фільму, знятого Боратинською громадою у 2020 році до Дня захисника, із записом інтерв’ю, взятого в Ігоря. Те, що він говорив, схиляло до думки, що і в розлуці непросто було жити (та ще й такій, коли чоловік на війні!), і тоді, як ця розлука закінчувалася. Коли про це зайшла мова, жінка сказала:
– Зовсім не просто… Я мусила бути для Ігоря і дружиною, і другом, і психологом. Особливо перших три місяці йому було трудно звикати до «гражданки» – війна його ніяк не залишала, бо ті, хто там побуває, вже нею живуть, їм тяжко повернутися назад. Лише з часом чоловік відволікався на сімейне життя, і йому ставало хоч трохи легше. І так щоразу… Знаю, що сім’я для нього – це все. Але війна забрала спочатку його душу, а потім і тіло.
Як висловилася дружина Ігоря Столярука, життя таких воїнів-патріотів, яким був її чоловік, має бути в державі достойно оцінене. У свою чергу, вона зробить все, аби для їхнього сина Артема батько назавжди залишився Героєм.
P.S. Дорогі читачі! Просимо вас підтримати петицію за цим посиланням.
