Волинський волонтер: «Раз на тиждень не випий тої кави – і буде авто для ЗСУ»

«Завдяки собаці тіні розминулися зі смертю»

Його псевдо – Балик. На передову їздить ще з того часу, коли війну росії, розв’язаної проти України, називали АТО. Волонтерський бус здолав за ці роки сотні тисяч кілометрів. Тільки з лютого 2022 року ця відстань становить понад 100 тисяч кілометрів!

 

 

З минулої весни Сергій Балицький має чотирилапу компаньйонку – вівчарку на прізвисько Тіна. Знайду з Житомирщини передали його знайомі військові, й тепер на передову Балицький їздить тільки з нею. Волонтер каже, собака звична до обстрілів, з нею веселіше, і вона вміє рятувати: «На Миколаївщині російський дрон скинув вибухівку. Від місця вибуху нас відділяло лише 300 метрів. Врятували півтори хвилини: до того Тіна стала крутитися – мусив зупинятися. Й зі смертю ми, на щастя, розминулися».

 

 

Знайду з Житомирщини передали його знайомі військові, й тепер на передову Балицький їздить тільки з нею.

 Питаю, чим особливе сьогочасне волонтерство? Сергій Балицький відповідає не задумуючись: «Потребою №1 стали автомобілі! Більше, ніж інше. Хоч і раніше їх дуже не вистачало. Вже навіть і запчастини дуже потрібні, акумулятори, гума... Там же нема ремонтних майстерень, люди повиїжджали. Військові частини не можуть самі їх ремонтувати. Усе тут робимо, роздаємо по майстернях. От везу на Запорізький напрямок авто від освітян Луцька. А назад  вже маю машини на ремонт: одна біля Запоріжжя, друга з Бахмута. Там більше є, але я не в змозі їх забрати». 

 У нас кава коштує в середньому 50 гривень. Подумай – і краще той стакан кави раз на тиждень не випий, не пошкодуй – передай 50 гривень перевіреному волонтерському центру. І буде авто для хлопців у ЗСУ!

Чоловік підкреслює, що автівки дійсно рятують військовим життя: «Елементарно: після боїв одна й та ж дорога на передовій вимагає замість однієї запаски 4. Як я комусь не довезу – він може зупинитися без того колеса і поки буде вошкатися – просто загине. Зараз мене найчастіше питають, чи привіз запчастини? Тому якщо автомобіль, на який ми тут скидаємося, врятує хоч одне життя, – я щасливий. Є й військові, які самі кошти на машини збирають, а ми вже трохи докладаємо. Буває, не джип, а звичайний УАЗик, так звана буханка, більш корисний: там болота, і саме ця машина допомагає евакуйовувати поранених». Волонтер ненадовго замовкає, а тоді завершує думку: «У нас кава коштує в середньому 50 гривень. Подумай – і краще той стакан кави раз на тиждень не випий, не пошкодуй – передай 50 гривень перевіреному волонтерському центру. І буде авто для хлопців у ЗСУ!». 

 

 

«Уявляю очі хлопців, які мене чекають»

Про машини Сергій Балицький може розповідати й показувати фото годинами. Зараз доводиться купувати дорожче на тисячу доларів (по 4–6 тисяч), бо дешевші у Польщі всі викупили. Лишилися новіші. Каже: «Важко, але викручуємося. Про війну думаю, де той пік – був чи ще буде?

Але й постійно міркую: кому краще швидше допомогу надати, як не прогадати, що ремонтувати, а яке авто донором призначити?». Багато що робимо так, як підказує серце. Буває й таке, як військові звертаються, то кажемо, що подужаємо, а що – ні. Замовляють пікап (на нього можна установку поставити й стріляти) – а де його взяти?». 

 Волонтер розказує й про інші свої жалі: «В перші місяці повномасштабної війни кидав клич – і необхідну суму збирали швидко. Зараз збираємо 10–15% від потреби. То звертаюся до друзів, підприємців – прошу: «Дай. Просто дайте»... Ясно, що кожен старається перш себе забезпечити, а потім вже думати про військових. Я вам скажу, що так можна було робити до війни. А тепер мусимо допомагати до Перемоги. Он як армія нам допомагає! Зараз ми збираємо на лавету. Довго збираємо...».  

Війна є війною, й буває, що Сергій Балицький дякує Богу за те, що «взяв» так важко роздобутими дорогими автівками, а не безцінним людським життям. Розказує, як одній бригаді доставили 6 машин і сьому броньовану, яку пригнали з Рівного, – за одну ніч усі згоріли внаслідок обстрілів. 

Питаю в чоловіка, де бере сили, щоб знову повертатися на територію, охоплену війною. Він замислюється й каже, що його натхнення – у тих, хто там: «Уявляю очі хлопців, які мене чекають. От я пообіцяв, що привеземо джип, а вони вже цілий список написали, що ще треба. І рюкзаки, й аптечки, й домкрати... Хоч на 80% мусимо виконати». Що найважче у поїздках? Сергій Балицький має що сказати: «Важко дивитися, яке там все понівечене, сплюндроване. І звуки вибухів такі, наче під шкіру залазять... Важко у шпиталі заходити: роздаєш ті гостинці й думаєш, чим йому ще допомогти?». 

 

 

Окрема історія й про те, як іноді доводиться ділити посилки поміж захисників.  «Був випадок улітку біля Бахмута, що привезли посилку хлопцеві, а наших там в посадці аж пів тисячі! – Сергій усміхається. – Та я мав передачі для інших. То давай видавати все, що було: туди важко добиралися й невідомо, коли хто ще доїде... Бігом переписали, що там було, – розірвали й роздали, а потім нові скомпонували й передали пізніше. Бо ж хлопці й промоклі під дощем, і перед тим бомбили, замазані, змучені; ні батарейок нема, ні генератора, не вистачає шапок, чобіт... У мене траплялося таке на Луганщині в 2015 році. 

 Сергій Балицький свідомо виконує ще одну місію: з друзями старається зустрічати полеглих героїв, яких везуть «на щиті» волонтери.

Виїздить рідним бусом (з яким пройшов Крим і Рим в українському вимірі) обов’язково з жовто-блакитним прапором, – щоб проводи загиблих захисників в останню дорогу були гідними... 

Волонтер зачіпає й тему мобільних телефонів: каже, від військових чув багато важких історій, як дзвінки до рідних усупереч забороні командира коштували життя їхнім побратимам. Поки розмовляємо, телефон Сергія Балицького не змовкає: він мусить тримати руку на пульсі як координатор волонтерського центру з 11(!) локаціями по області.

 Тільки через центр «Серце патріота» зібрана волинянами допомога армії обраховується сотнями тонн. «Мусимо допомагати, поки не настане Перемога», – волонтер повторює найважливіше. 

 Читайте також: «У Горохові студенти й викладачі коледжу вторгували для ЗСУ 7280 гривень (Фото)».