«Що робити? Гратися в прадавню гру «доньки й мами». Ми із сином бавилися в тата й дочку» (Фото ілюстративне).
Коли син «стає» татом. Колонка мами
– Це ти винна, що моя хатка розвалилася! – мій дитсадківець при цих словах дивиться так, наче чекає вибачення. – Гей! Ти нічого не наплутав?! Я ж тобі допомогла її збудувати!
Ситуація, коли дитина звинувачує в чомусь одного з батьків, певно, дуже поширена. І дістається зазвичай тому, хто проводить із дитям більше часу. У нашій «свіжій» суперечці насправді була винна кицька, яка стрибнула на любовно споруджену халабуду. Але ж сваритися з нею, як раціонально вирішив мій хлопчик, точно сенсу немає, тож мав діло до мами. Проблему тут вбачаю в тому, що він надто часто взявся підвищувати на мене голос. (Підозрюю, скористався зразком: буває, що його старші брат із сестрою підліткового віку відстоюють себе одне перед одним саме таким чином).
Але насамкінець важливо знову помінятися ролями, щоб усе стало на свої місця, й повторити обігране. в тата й дочку.
Мій досвід свідчить, що сваритися в таких ситуаціях не випадає: метод дорікань поширений, але абсолютно не продуктивний. Дитина розуміє, що робить щось не те, але наступного разу вчинить так само, бо не знає, як можна інакше. Що робити? Гратися в прадавню гру «доньки й мами». Ми із сином бавилися в тата й дочку. Малому дуже подобалося, як я вдаю із себе капризулю, як вимагаю від нього дати мені іншу футболку (у якій ззаду не колеться етикетка) або принести мені холоднішої води, ніж він приніс. Син веселився від душі. Але ж ця гра затіювалася не заради розваги! Тож я спробувала нову техніку, для початку промовивши таке: «Вибач, «тату», але мені так хочеться трішки холоднішої води, аніж ця. Прошу тебе, будь ласка...». Зрозуміло, що син охоче побіг по нову порцію, бо ж його роль йому сподобалася. Потім ми обіграли ще кілька суто наших життєвих ситуацій, а тепер я чекаю результату. Хочеться якнайшвидше, але розумію, що це станеться не одразу. Та принаймні я спробувала йому дати новий шлях для наслідування.
Щоправда, через деякий час мені трапилася книга сімейної психологині Людмили Петрановської «Якщо з дитиною важко», з якої дізналася, що трохи недопрацювала. У гру, яку я «винайшла» інтуїтивно, виявляється, спеціалісти рекомендують грати! Але насамкінець важливо знову помінятися ролями, щоб усе стало на свої місця, й повторити обігране. Для закріплення. Людмила Петрановська підкреслює, що діти мислять тілом і діями: «Пояснення можуть супроводжувати показ, але головне – що ви робите, а не що кажете». Навіть зауваження, сказане нами, коли ми займаємося чимось своїм, не матиме такого впливу, як те, що повідомляємо, взявши дитину за плечі і дивлячись їй у вічі. Цей нюанс справді дієвий, як і описана гра.
Маєте свої відкриття, як комфортно спілкуватися з дітьми, – діліться. Наші адреси: [email protected] або ж [email protected], а поштова: 43016, м. Луцьк, вул. Ковельська, 2, «Цікава газета на вихідні».
