Герой Олександр Будько навчився жити без ніг

26-річний Олександр Будько з Рівного мав великі плани на 2022 рік. Він мав стати графічним дизайнером і відбував останні зміни як шеф-бариста в одному із закладів на київському Подолі.

Та вранці 24 лютого все змінилося і замість іти на роботу Олександр почав шукати спосіб потрапити добровольцем на фронт.

Він не пішов у військкомат – там були черги, і не факт, що його б узяли через стан здоров'я. «У мене були проблеми з ногами», – пояснює хлопець, усміхаючись.

У цих словах, зазначає кореспондентка ВВС, є гірка іронія – рівно через півроку, 24 серпня, Олександр, вже командир взводу 49-го окремого стрілецького батальйону «Карпатської Січі» на позивний «Терен», втратить обидві свої ноги під час харківського контрнаступу.

Олександр Будько з Рівного. Фото INSTAGRAM TSVIT_TERENU.

 Про свої військові будні та поранення військовий без прикрас пише в інстаграм-щоденнику, який читають понад 23 тисячі людей. Хтось із них називає його українським Ремарком, хтось – Куртом Воннеґутом, що умів з гумором розповідати найтрагічніші історії, а Олександру подобається його земляк Улас Самчук. Тепер у військового новий план – він пише книжку, адаптовуючись до життя на нових, уже залізних ногах.

«Історія впертого чоловіка»

До війни він не тримав у руках зброї, але мав велике бажання потрапити в саму гущавину подій. Як пояснює військовий – він не хотів, щоб жертви тих, хто віддав життя за Україну, починаючи з війн часів козаччини, були даремними.

Але все виявилося не так просто. Спочатку хлопець потрапив в одну з націоналістичних організацій, з якою півтора місяця їздив на стрільби, вивчав тактичну медицину. Він готувався стати штурмовиком, але втомився чекати, коли йому дадуть себе проявити – поки йшла битва за Київ, його служба зводилася до охорони будівлі з важливими для держави даними, розповідає військовий.

Невдовзі добровольці вирішили розійтися і знайти себе в інших підрозділах. Олександр потрапив у «Карпатську Січ», де через місяць його призначили командиром взводу вогневої підтримки другої роти.

Але і тут виникли перешкоди. Коли у травні батальйон відправляли на Ізюмський напрямок, машина, де мав сидіти Олександр – зламалася. Треба було або міняти машину вже, або залишатися в Києві на невідомий термін.

«Це вже була моя 5-та чи 6-та спроба потрапити на фронт і я сказав собі - ні, це вже якийсь сюр, мушу поїхати», - згадує військовий.

Зрештою, частину групи завантажили у вантажний мікроавтобус. Місце там знайшлося для всіх, крім Олександра та ще двох хлопців. У нього вже почали опускатися руки, як прийшов командир і сказав, що їхатиме на фронт своїм авто і можна до нього підсісти.

Поранення

У війську хлопцеві подобалося. У його добровольчому батальйоні, як він розповідає, не було шикування в 7 ранку і 7 вечора, строгої звітності, до командирів часто зверталися на ти. До того ж, через тиждень після приїзду на Харківщину 19 травня вони помалу почали просуватися.

День поранення, 24 серпня, Олександр пам'ятає в деталях. Він пригадує, як прокинувся о третій ранку, все село було в синьо-жовтих стрічках, прапорах. Це вражало - пізно ввечері, коли бійці поверталися з позицій, нічого з цього ще не було - місцеві багато попрацювали, щоб зробити свято собі та військовим.

Військові взяли пайки та приїхали в сусіднє село на свої мінометні позиції.

«Наші вже зайшли в декілька ближніх посадок, відібрали їх назад, взяли декілька полонених. Посадку почав обстрілювати танк і ми не діставали до нього мінометом – це було більш ніж за 7 кілометрів від нас, і командування дало команду чекати нових координат і цілей», – розповідає Олександр.

Фото INSTAGRAM TSVIT_TERENU.

 День був спекотним, і хлопці вирішили використати перерву на обід. Вони постійно були втомлені - лягали о 10 чи 11-й вечора, вставали о 3 чи 4-й, розповідає військовий. Тому пообідавши, вирішили подрімати - бійці лягли під розлогим горіхом, за яким не було видно позиції, Олександр вирішив, що безпечніше все ж в окопі. Зручно вмостившись, він зняв із себе броню.

Раніше, розповідає він, у село не прилітало, і це навіть дивувало військових, а сам Олександр ніколи не думав, що може загинути чи отримати поранення.

«І я почав засинати, як в один момент – ніхто не почув ні свисту, ні виходу - відчув страшний біль у ногах і на мене зсунулася земля. Я почав кричати».

Побратими були живі, вони розкопали його, швидко наклали турнікет і викликали евакуацію. Військовий каже, що відразу зрозумів, що такий сильний біль не віщує нічого доброго.

Життя на візку

У сусідньому селі Барвінкове Олександру провели першу ампутацію.

Далі його завезли в лікарню в Харків, потім в Полтаву. «Через те, що я декілька днів був у Харкові без операцій, почалося відмирання тканин і лікар сказав, що ліву ногу теж треба піднімати», – розповідає він.

Олександр каже про неналежну медичну допомогу.

Він почав боятися, що такими темпами може втратити коліно, але обійшлося.

 Батьки про ампутації не знали – військовий хотів їм сказати після всіх операцій, аби зайвий раз не засмучувати. Трохи не встиг – вони дізналися про новини з соцмереж, де друг Олександра оголосив збір грошей на медичні витрати.

 Про те, що доведеться жити по-новому, Олександр почав усвідомлювати тільки тоді, коли пересів на візок і почав рухатися вулицями. У Києві це було ще не так складно, але у Рівному та Львові, де повно бруківки, «майже нереально їздити на візку», розповідає військовий.

Через три місяці після поранення Олександр став на протези.

В Україні військовим роблять хороші протези безплатно. Якщо ж ідеться про втрату руки чи стегна - найкращі технології за кордоном, каже хлопець.

Йому поставили «ідеальні протези», але Олександр подав також заявку в фонд Revived Soldiers Ukraine, який допомагає протезувати українських військових з 2014 року, і через декілька місяців потрапив у США.

Там йому поставили спеціальні спортивні протези, одні – бігові, а інші – для кросфіту, бо військовий до війни активно займався спортом, а тепер хоче ще і почати професійно бігати.

Олександр в Орландо. Фото INSTAGRAM TSVIT_TERENU.

 Наразі військовий каже, що відчуває себе генератором ідей, і йому більше не так цікавий графічний дизайн.

Тепер він онлайн вчиться на арт-менеджера і займається в школі публіцистики. Його туди запросили, помітивши щоденник, який Олександр завів в інстаграмі за декілька днів до приїзду на передову. Там він розповідає про побратимів, фронтові історії, поранення.

Ілона ГРОМЛЮК, Role,кореспондентка ВВС News Україна.

Читайте також на volyn.com.ua: «Репортаж із передової: «Нормальний хлопець – Василівна».