«Коли я вдруге тримав у руках цю пересаджену нирку, здавалось, усі навколо молились...»

 Мешканець Ратного Сергій вісім років провів на гемодіалізі. І ось йому пересадили нирку. Донором стала його дружина. «Це історія про кохання, про нашу командну роботу на грані можливостей, про розпач і адреналін та про віру в чудо!» – написав на фейсбук-сторінці Михайло Загрійчук. А далі – розповідь хірурга-трансплантолога про те, як ця історія починалася і в яку драму вилилася…

Якось Сергій зателефонував панові Михайлу й сказав: «Ви консультували у нас пацієнтів, але я не встиг тоді. Можна до вас приїхати?». І, отримавши згоду, приїхав. «Вже через два тижні у Волинській обласній клінічній лікарні ми пересадили йому нирку від дружини Тані. Все складалось ідеально! – ділиться враженнями Михайло Загрійчук. – Трансплантація пройшла настільки гладко, що хтось в операційній порівняв її з апендицитом! Чоловік і дружина лежали поряд в реанімації, уже відійшли від наркозу й вірили, що все позаду. Вірили й ми, що все пройшло успішно, адже нирка активно давала сечу і всі показники були стабільні. Як кажуть, ситуація штатна. Але наша робота, на жаль, – це не завжди ідеальні історії! Інколи бувають ускладнення, які від тебе не залежать, але перетворюють усе на суцільний жах!

Так сталося і цього разу. Через чотири години після операції у Сергія різко пропала сеча. Я ніколи не забуду нічний дзвінок Тані Мігалеги, яка тоді чергувала: «У нас біда – в нирці нема кровотоку, я викликаю всіх, коли ви будете?» Мало хто з нас пам’ятає, як дістався в лікарню: хтось уперше в житті по зустрічній смузі на «аварійках», хтось – на таксі з проханням «летіти». Думка була одна:  встигнути!

Уже за пів години ми повторно дістали пересаджену нирку, в операційній панувала гнітюча тиша, і лише наркозний апарат порушував її, роблячи атмосферу ще більш напруженою. Нирка була фактично без ознак життя, в артерії була бляшка, яка відірвалася десь зверху і повністю її перекрила.

 Нирка була фактично без ознак життя, в артерії була бляшка, яка відірвалася десь зверху і повністю її перекрила.

Описати, що вся команда пережила в той момент, неможливо. Ми за лічені хвилини відмили нирку, перешили артерію, але в очах кожного читався розпач та сльози. Я тримав нирку в руках, а всі дивилися на неї, і мені здалося, що молилися. Тишу в операційній порушила нянечка, яка буквально закричала:

«Дивіться, дивіться – сеча з’явилась! Слава Богу!..»

…Коли ми виписували подружжя з ідеальною функцією нирки і з хорошими аналізами, дружина Таня подивилася на мене і сказала: «Це щастя, любов і віра в Бога... Я це зрозуміла тоді, коли лежала в реанімації і бачила, як

Сергія забирають на повторну операцію».

А я дивився на них обох і думав: «Як добре, що усе закінчилося щасливо, що вся наша командна робота – це перш за все самопожертва заради інших. Це і є чудо!» А ще про те, що, за статистикою, медики не просто так живуть набагато менше. Але це вже зовсім інша історія».

Довідка газети «Волинь»

 Михайло Загрійчук (на фото) – ексзаступник міністра охорони здоров’я України, кандидат медичних наук, лікар-хірург Національного інституту хірургії та трансплантології імені О.О.Шалімова НАМНУ. Свого часу він з командою створив Центр трансплантології у Київській обласній клінічній лікарні і досяг успіхів.

Коли торік у лютому почалася повномасштабна війна, постало питання, як  зберегти справу, якій було віддано багато років праці. Оскільки виконувати в Києві  операції з трансплантації на момент ведення активних бойових дій було неможливо, то виникла ідея тимчасово переїхати в інший регіон. І цим місцем стала Волинська обласна клінічна лікарня. Тож лікар-трансплантолог разом із фахівцями в березні приїхав зі столиці в Луцьк, де невдовзі провів першу операцію з пересадки нирки. Всього за рік, що минув, їх було вже 24. Зараз Михайло Загрійчук, як сказав у телефонній розмові, оперує і в Києві, і на Волині, де досі працює половина його команди. 

Марина ЛУГОВА.

Читайте також: «білорусь: набув чинності закон про смертну кару за державну зраду».