«Буквально 10 секунд» – і її могли не врятувати: історія 19-річної військової

В інтерв’ю «Гордону» Руслана Данілкіна (на фото) згадала, як 10 лютого у Херсоні разом із побратимами їхала автомобілем, коли почався обстріл. В машині, крім неї, було ще двоє військовослужбовців. Основний удар припав на бік, де сиділа дівчина. Інші захисники також дістали травми.

«Перший снаряд не влучив, другий теж, третій ліг зовсім близько. І його уламки пробили наскрізь авто... Ми їхали, неподалік був блокпост. І було зрозуміло, куди вони стріляли. Я впевнена, що «пташка» нас уже супроводжувала. Мабуть, третій чи четвертий вибух – пробивається машина. І я хапаюся... Двигун глушиться, але автівка котиться, ми з’їжджаємо на узбіччя – я ось так ховаю голову, відводжу вбік. Бо одразу ж іще вибухи. Я хапаю ногу. І коли я вже розплющую очі, ми стоїмо на узбіччі... Ну, я все побачила: що все в машині вирвано... Я тримаю кістку... Бо все розірвано: уся штанина розірвана, видно, що шкіра – усе... І це було зрозуміло. Але не хотілося вірити. Дуже не хотілося вірити», – розповіла Руслана.

Кажу: «Будь ласка, скажіть – не обіцяйте, просто скажіть: є хоч 1%, що можна врятувати її?». Він сказав: «Так». Але я усвідомлювала, що ні. Мені здається, він не хотів мене засмучувати. 

Вона намагалася розпитати в побратима, які травми дістала, оскільки сама оцінити свій стан не могла: «Я кричала товаришу по службі: «Що там?!». Він дивився. Я бачила, як він опускає погляд, дивиться туди, повертається до мене – і в нього течуть сльози, він кричить. Усі в машині насправді на той момент кричали. Був пекельний біль, нестерпний запах, жахливі почуття... Але, слава Богу, мене врятували».

Військовослужбовиця розповіла, що в неї із собою не було джгута і їй вдалося вижити лише завдяки тому, що позаду їхали бойові медики. Її швидко евакуювали до лікарні в Херсон. В автомобілі, за її спогадами, «ногу поклали безпосередньо збоку». «Я тоді вже зрозуміла... Коли мене підняли на руки, відчувала, що нога висить, але не хотілося вірити. Я кричала, що не хочу і не можу в це вірити, – згадує Руслана. – У лікарні мене переклали одразу на каталку, я просила, щоб мені швидше дали наркоз. Це був нестерпний, пекельний, лютий біль, якого я ніколи не забуду і який надає мені ще більше сил іти вперед».

Отямилася Руслана вже в Миколаєві, куди її перевезли з Херсона. Вона добре пам’ятає діалог із лікарем, який її оперував. «Кажу: «Будь ласка, скажіть – не обіцяйте, просто скажіть: є хоч 1%, що можна врятувати її?». Він сказав: «Так». Але я усвідомлювала, що ні. Мені здається, він не хотів мене засмучувати. Цей лікар – він плакав, коли мене оперував».

Руслана Данілкіна втратила багато крові. Медики сказали їй, що «буквально 10 секунд» – і її могли не врятувати. «Мені просто пощастило, що вчасно наклали джгут. Я б не доїхала до лікарні», – зазначила боєць.

Зараз вона готується до протезування. 

Читайте також: Волинський Герой: «Якби мені назад ногу, то був би на фронті»