Курси НБУ $ 41.40 € 45.14
«Рік минає, як загинув чоловік, а мені все не віриться, що його вже ніколи не буде з нами»: історія волинської сім’ї

Родинний знімок у день весілля доньки Тетяни.

Усі фото із архіву родини Чекеренд.

«Рік минає, як загинув чоловік, а мені все не віриться, що його вже ніколи не буде з нами»: історія волинської сім’ї

На першому тижні повномасштабного вторгнення росії в Україну обірвалося життя мешканця волинського села Покащів Богдана Чекеренди. Овдовіла дружина бійця, без батька залишилися дві доньки й син, без дідуся – ​маленькі внучка й онук. Жінка, пригадуючи прожиті у парі роки, дякує Богові, що справді була «за мужем»

«Ми ще до армії пообіцяли одне одному, що будемо разом»

Перед тим, як приїхати до Руслани Чекеренди, у якої війна забрала чоловіка, зателефонувала їй, аби домовитися про зустріч. Жінка крізь сльози говорила: «Мені так важко… Не знаю, чи зможу вам щось розповісти». Змогла. Бо почалося наше спілкування з того, що я попросила згадати, як складалося їхнє подружнє життя. Одне слово, ​про любов, яка й привела двох молодих людей до шлюбу. Власне, про те, що, судячи з почутого, гріє душу й тепер, коли коханого вже нема:

Сказати, що Богдан – ​хороший чоловік, то нічого не сказати. Я вдячна Богові, що дав мені його, бо справді була «за мужем».

– Ми обоє – ​покащівські. Богдан старший за мене на рік. Ще у школі подобалися одне одному. Зустрічалися, коли учнями були. Після випускного класу він вступив до Рожищенського зооветеринарного технікуму, я – ​до Луцького педагогічного училища. У 1991-му провела його на строкову службу. Ще до армії пообіцяли одне одному, що будемо разом. Дочекалася я його. А коли повернувся додому, то ми скоро й одружилися. Весілля справили велике – ​на 300 чоловік. Було справді весело. У нинішньому році відзначали б 30-ліття шлюбу – ​перлинне весілля. Не судилося… 

Пам’ять про день весілля, що став початком їхнього щасливого сімейного життя, яке обірвала війна.
Пам’ять про день весілля, що став початком їхнього щасливого сімейного життя, яке обірвала війна.

 Молода сім’я починала своє подружнє життя в оселі батьків Богдана. Обоє молоді (йому – ​21, їй – ​20), але вже з думкою, що треба своє гніздечко вити. І в наступному році, коли народилася їхня старша донька, яку назвали Тетяною, почали будуватися. Ще через два роки ​раділи появі на світ молодшої, ​Світлани.

– А це ж дев’яності – ​важкий час! Звичайно, нам батьки допомагали – ​і мої, й Богданові, – ​вертається жінка спогадом у минуле. – ​Але без старань чоловіка нічого б не було. Він сам деревину заготовляв, привозив із лісу. Пам’ятаю, якось узимку вернувся додому, а на ньому й одяг мокрий, і взуття. Я до нього: «Як же ти в мороз на підводі їхав?». І тоді Богдан розповів, що так намок, бо в лісі багато снігу. А щоб не змерзнути, то ​не сідав на підводу, а біг всю далеку дорогу й так грівся.

Із цих слів напрошувалася думка, що Богдан Чекеренда – ​з тих чоловіків, хто, може, й не так часто освідчувався дружині, зате турботою, хазяйновитістю й відповідальністю за благополуччя сім’ї доводив свою любов. Коли про це зайшла мова, Руслана висловилася так:

– Сказати, що Богдан – ​хороший чоловік, то нічого не сказати. Я вдячна Богові, що дав мені його, бо справді була «за мужем».

І в Покащеві про Богдана Чекеренду можна почути тільки хороше. Працював він у колгоспі ветеринарним фельдшером і при цьому завжди допомагав людям, які раніше тримали чимало худоби. Односельці оцінили і хазяйновитість чоловіка, і чуйність — ​три рази обирали його головою сільської ради. Коли проводжали бійця в останню путь і йшли сільською вулицею, то мимохіть згадував хтось, що це при ньому в селі були впорядковані дороги.

Тішилося подружжя онукою Анею.
Тішилося подружжя онукою Анею.

 «Руся, як же так – ​дім у нас є, сад – ​теж, а от сина нема…»

Сьогодні на обійсті подружжя Чекерендів є не лише затишний, просторий дім, а й усі необхідні господарські будівлі, бо ж у хазяйстві завжди худобу тримали, п’ять гектарів землі обробляли. От тільки Богдан, руками якого все тут зроблено, вже не прийде сюди. І ця думка роздирає душу Руслани.

– Коли чоловік був уже головою сільради, – ​говорить вона, – ​то якось завів зі мною таку мову: «Руся, як же так: за приказкою, чоловік має побудувати дім, посадити сад і виростити сина. Дві перші умови виконані. Є дім, сад. А сина нема». У 2007 році збулося й це. У нас народився хлопчик, і назвали ми його Богданом – на честь тата та з подякою Господу, що здійснив нам і цю мрію. Ось тоді чоловік вважав, що у нас уже повноцінна сім’я. Які ми були щасливі!..

 Подружжя тішилося доньками, які гарно вчилися, закінчували школу з медалями. Сьогодні в обох є вже сім’ї. Старша, Тетяна, – ​мама двох діток. Тож Руслана й Богдан Чекеренди – ​уже бабуся й дідусь. Найменшенький Тарасик народився в лютому 2022 року. Побачив ще його Богдан – ​за тиждень до того, як він був мобілізований, доньку з немовлям привезли з пологового будинку додому.

Богдан, руками якого все тут зроблено, вже не прийде додому. І ця думка роздирає душу Руслани.
Богдан, руками якого все тут зроблено, вже не прийде додому. І ця думка роздирає душу Руслани. 

«Я назавжди запам’ятаю ту мить, коли Богдана востаннє бачила»

З осені 2021-го Богдан очолював комунальне господарство Олицької громади (після створення ТГ йому, за словами дружини, пропонували посаду старости в своєму селі, але він відмовився – ​«я 15 років був головою сільради – ​нехай хтось інший попрацює»).

– Коли торік у лютому, – ​розповідає Руслана, – ​з’явилася інформація, що деякі європейські держави вивозять з України своїх дипломатів, Богдан казав: «Руся, буде війна». Мені не хотілося в це вірити. Думка була, що такого не станеться. Й чоловіка в цьому намагалася переконати. А він говорив не раз своє: «Якщо буде війна, я піду на фронт». Я ж знала, що в нього проблеми із серцем – ​через це і в АТО свого часу не взяли. То як він може воювати? Повістка прийшла 24 лютого. «Збирай мене», – ​сказав чоловік, коли я прийшла додому. Перш як щось збирати, знайшла довідку про те, що він комісований. Дала йому. Але знаю, що не показав її ні у військкоматі, ні в частині у Володимирі. Назавжди запам’ятаю ту мить, коли бачила Богдана востаннє. Дуже болючі спогади…

Три дні Богдан Чекеренда був у військовій частині міста Володимира. А потім його підрозділ базувався на Тучинському полігоні під Рівним. Звідси бійців возили на Житомирщину, яка зазнала ракетних ударів у перші дні війни. Богдан загинув на блокпосту у Коростені – ​2 березня його смертельно уразили осколки рашистської балістичної ракети. А 4-го числа бійця з почестями поховали в рідному Покащеві. Проводжали захисника в останню земну путь не тільки сотні односельців, а й багато жителів сусідніх сіл – ​Хорлупи, Пальче, Дерно…

Єдине фото, на якому Богдан Чекеренда вже у військовій формі.
Єдине фото, на якому Богдан Чекеренда вже у військовій формі.

 «Дивись за дітьми і господарством. Я скоро вернуся»

На столі в кімнаті, де ми розмовляли з Русланою, стоїть у рамочці знімок, на якому Богдан у військовій формі.

– То єдине таке фото, де чоловік вже в обмундируванні, – ​розповідає жінка. – ​Того дня він з Володимира їхав на нове місце дислокації. Зателефонував післяобідньої пори і сказав, що недалеко від Луцька, в селі Гірка Полонка, з машиною сталася поломка. Тож стоять. Розповідав, що місцеві мешканці, побачивши військових, почали нести їм фрукти, смаколики. Я тоді й попросила, аби зробив світлину на пам’ять про події, які переживали. Ото вона й є. Ніколи не думала, що це буде останній знімок. Як і гадки не мала, що ми більше не побачимося. «Руся, дивись за дітьми і господарством. Я скоро вернусь» – ​а це останні слова Богдана, які я почула від нього 2 березня. Рік минає, як загинув чоловік, а мені все не віриться, що його вже ніколи не буде з нами.

 У Руслани, як вона каже, зразу навіть передчуття поганого не було. Хоч, правда, сон дивний привидівся:

– У ніч з 24 на 25 лютого, коли Богдана вже не було вдома, довго дивилася новини по телевізору, в телефоні читала. Який там сон? Але в якийсь момент трохи задрімала. І наснилося мені таке. Кличе Богдан: «Руся, ходи побачиш, що в нас у хаті робиться». Ми прийшли ось у цю кімнату, стали в порозі – ​дивлюсь і бачу, що зі стелі капає вода. Довкруг все мокре. «Це тільки тут таке?» – ​спитала. «Ні… Всюди так, – ​відповів він. – ​Все треба міняти». Я прокинулася, встала й сама до себе сказала: «Богдане, я нічого не хочу міняти – ​нехай все буде так, як є».

Тоді Руслана ще не знала, яка втрата її чекає, як зміниться все життя, поділившись на «до» і «після». Але думка про дивний сон не покидала – ​з’явилося якесь тривожне передчуття. І сльози вже не висихали. Й не скоро висохнуть.

Читайте також: Волинський Герой: «Якби мені назад ногу, то був би на фронті»

Реклама Google

Telegram Channel