«Ми уникали дивитися на вікно, за яким стояла війна з кров’ю і сльозами».
Прощення-прощання: романтична історія в час війни
Вже наближався ранок, коли ми з донькою після відбою сигналу «Повітряна тривога!» таки наважилися лягти спати. Галинка притулилася до мене й почала вже тихенько посапувати. А я вирішила скористатися наявністю світла й приготувати їсти на день. Через дві години на роботу, то чи й варто засинати, щоб так швидко прокинутися й почуватися мов причумленою
Але спершу треба було зігрітися й трішки розслабитися. Закипів чайник. Узяла до рук чашку з улюбленим «ерл греєм». На мить відчула спокій. Та тут же здригнулася: клацнуло в дверях від оберту ключа.
Господи, як я могла забути! Він і досі мав ключ від моєї квартири! А вже ж сім років ми не разом! Рівно стільки, стільки нашій єдиній дитині.
Господоньку, як же я його колись любила! Боже, як же й досі його кохаю, попри те, що незаслужено покинув мене на останньому місяці вагітності й ні разу не бачив нашу донечку.
Раніше, приходячи, він дуже голосно тупотів, наче підкреслюючи, що господар уже вдома. А зараз у коридорі чулися дуже несміливі кроки.
Двері до кухні тихенько прочинилися, й невпевнений, але такий коханий мені й досі голос пошепки спитав: «Любо, ти тут?», наче не бачив, що це справді я.
«Так», – відповіла безгучно, самими губами, одразу здогадавшись, чого він тут так несподівано й майже посеред ночі, чого в його руках оберемок троянд.
Скільки разів протягом життя мріяла, що він таки одумається, перепросить, запропонує жити разом, а я йому гордо відмовлю й виставлю за поріг. Не виставлю. Він іде на війну, інакше б не прийшов серед ночі.
«Я одержав повістку. Через кілька днів маю вирушати. Але спершу...»
«Прийшов попрощатися? Буду молитися за тебе».
«Не тільки. Я тут із пропозицією руки й серця».
«На жаль, пізно».
«Що? В тебе є інший? – мало не підскочив він. – Шкода».
Шкода, що я не можу віддати тобі своє серце, бо воно давно вже й так належить тобі. З першої хвилини нашого знайомства й донині, хоч ти й розбив його.
«Так, шкода, шкода, що я не можу віддати тобі своє серце, бо воно давно вже й так належить тобі. З першої хвилини нашого знайомства й донині, хоч ти й розбив його. Але й таке, закривавлене, воно належить тобі. А чому ж ти вирішив одружитися зі мною, коли думаєш, що я тебе зрадила, коли впевнений, що Галинка – не твоя дитина? – таки прокричала йому в обличчя. – Чи ти змінив свою думку?».
Він не відповів. Його очі блукали кухнею. На пеналі – наше з Галинкою фото. Його очі, погляд, ніс, його міцно й уперто стиснуті губи.
«Вибач, Любо, що так сталося. Молодий, дурний, упертий, ревнивий. Побачив тоді, як ти упала на Віталика, то й вирішив...»
«Упала... Це щастя, що тоді на слизькій дорозі він виявився поруч, виходячи з магазину, і встиг підбігти, щоб не дати мені впасти, але послизнувся сам й потяг мене за собою! Ми ж не раз тобі це пояснювали. А ти – за своє».
«Не вірив. І як міг повірити, коли він так часто говорив, яка ти чудова людина».
«А що це завжди було одразу після смачних страв, якими ми пригощали його, то це нічого? Звичайний комплімент господині».
«Вибач, прийшов спокутувати свою вину. Хай у тебе буде чоловік, а в дитини – батько. Сьогодні й одружимося. Хоч не знаю, як надовго. Тут уже лише Бог вирішуватиме. Таке лише в Його владі. Тільки сам себе вже точно ніколи не прощу, що так повівся з тобою, що залишив дочку сиротою при живому батькові. Ти пробачиш?»
Замість відповіді обняла його.
Він став на коліно, дістав з кишені обручку, надягнув мені на палець.
На порозі з’явилася заспана Галинка. Ми навіть не почули, як вона прийшла. Вона зчудовано подивилася на Олега, який підвівся, простягаючи до неї руки. Їй не треба було пояснювати, хто цей нічний відвідувач: у його обличчі вона одразу побачила своє!
«Таточку! – закричала вона й кинулася до нього. – Як я мріяла, що ти повернешся!»
Отакої... Я не приховувала від неї правди. Вона знала, що батько її покинув. Говорила: «Ніколи не пробачу. Не гляну в його бік».
Не глянула?
Полетіла до нього, як на крилах. Поклик рідної крові не загасити.
Ми сиділи, обнявшись, доки світало.
В кухні пахло миром, щастям і міцним чаєм.
Ми уникали дивитися на вікно, за яким стояла війна з кров’ю і сльозами. Але війна сиділа глибоко в наших душах.
Коли вийшли на вулицю, щоб їхати до рацсу, знову пролунав сигнал тривоги. В таксі Олег поклав руки нам на плечі, заспокоюючи і охороняючи.
Наш найкращий чоловік і татко...
«Обійми мене, обійми мене, обійми... Твоя весна прийде нехай...»
Олександра ГАНДЗЮК.
Читайте також на volyn.com.ua: «Мамо, він мeнe пpосить і пpосить... Кажe, що всі дівчата цe pоблять... Допоможи мeні!».
