«Ми будемо поруч в горі і в радості. Якщо ти зрозумієш, що помилився, ми разом вирішимо, як почати все спочатку. Адже ми тебе любимо».
«Навіщо вам дитина?» – запитую я у мам, які приходять до мене на консультацію
Питання викликає спочатку подив. Потім роздратування: «Ну це ж зрозуміло!». «Ні, мені не зрозуміло. Якщо вам зрозуміло – сформулюйте, будь ласка, чітко відповідь на запитання: навіщо ви народжували дитину?»
«Я думала, що буду тобою пишатися...»
Цікаво спостерігати, як жінки намагаються відповісти на дуже просте, здавалось би, питання. Найчастіше починають говорити: «Ну, я вийшла заміж...». І це неправильна відповідь, я ж не питаю, що передувало, я питаю – навіщо? Або, наприклад: «Мені було вже 28 років…». І що?
В результаті виходить щось на кшталт «Щоб реалізуватися як жінка і мати» або «Для продовження роду». Жодного разу я не чула, щоб хтось зізнався: «Просто так прийнято». Або: «Ну завагітніла випадково, довелося народжувати». Або: «Щоб утримати поруч чоловіка». Чи: «Народжувала для себе, бо боялася залишитися одна». Тобто те, що здається очевидним, перестає бути таким, коли це треба вимовити вголос. Тому що тоді доведеться визнати, що рішення було не цілком усвідомленим або ніяк не пов’язаним з інтересами нової людини, яка з’явилася на світ…
«Я захворіла через тебе, – писала мама Інні. – Мені соромно сказати людям, що у мене є дочка. Я думала, що буду тобою пишатися, а вийшло навпаки».
А між тим, питання зовсім не пусте. Адже, відповівши на нього чесно, ми автоматично отримаємо відповіді на багато питань, які виникають у нас щодо своїх дітей. Зрозуміємо безглуздість більшості наших претензій до синів і доньок.
«Я хотіла реалізуватися як мати», – відповіла мені мама моєї учениці Інни. За пів години до цього Інна плакала навзрид і показувала мені переписку з мамою.
«Я захворіла через тебе, – писала мама Інні. – Мені соромно сказати людям, що у мене є дочка. Я думала, що буду тобою пишатися, а вийшло навпаки».
Інна розповіла, що мама вже місяць не розмовляє з нею. Причина маминого гніву – успішність дочки. Дев’ятий клас дівчинка закінчила добре і цілком як дочка маму влаштовувала. А в десятому успішність її різко «впала». Й Інна перестала заслуговувати мамину любов. Бо: «Як же так?! Вона ж повинна вчитися! У нас в родині всі з вищою освітою!»
Це була дуже довга і важка розмова з мамою, яка чомусь вирішила, що реалізуватися як мати вона може тільки з дочкою-відмінницею. Я розповідала про те, як плаче Інна і як їй зараз не вистачає маминої підтримки і маминого тепла. Як вона сама намагається розібратися в причинах різкого зниження успішності і не може. Як не розуміє, чому все, що вона вчора вивчила, сьогодні вилетіло з голови. Як вона лякається, побачивши список творів, рефератів і тестів, які їй треба здати, щоб виправити оцінки і тим самим заслужити право розмовляти з мамою…
Їхнє щастя може бути зовсім іншим
Кожна з нас, виношуючи дитя, малює собі сценарій. Ось я заплітаю дочці косички. Вбираю її в сукню принцеси. Сиджу в залі і плачу з розчулення, а моя доня на сцені танцює. Ось вона знайомить мене з нареченим – аспірантом столичного університету. Нікому не уявляються картинки з рваними джинсами, зеленим волоссям і друзями-байкерами або з неблагополучних сімей. Бо ми ж придумуємо дитині «щастя». І мало кому з нас спадає на думку, що воно, щастя доньки, може бути зовсім інакшим – не схожим на те, яке ми собі придумали.
Я часто бачу дітей, які завдяки батьківським сценаріям і режисурі упускають своє щастя, свою справу, свій шлях, свою любов…
Я часто бачу дітей, які завдяки батьківським сценаріям і режисурі упускають своє щастя, свою справу, свій шлях, свою любов…
Природжений репортер вступає на економічний факультет.
Дівчинка, яка мріє грати в хокей, зі сльозами йде на журналістику.
«Із цим хлопчиком не дружи, він мені не подобається».
«Ні, бальні танці – це не для чоловіка».
«Пора кидати цю фігню-скелелазіння, треба вчити мови».
«От принеси мені свідоцтво про закінчення музичної школи, а потім роби що хочеш».
«Я так мріяла стати архітектором, але не мала можливості, а у тебе – будь ласка…»
Впізнаєте? Найчастіше сценарій пишеться на основі власних нереалізованих мрій. Тобто батьки переконані, що в житті дитини повинні збуватися ЇХНІ мрії, реалізовуватися ЇХНІ плани.
Непримиренна боротьба за власний вибір
Що відбувається, якщо наш сценарій щастя не збігається з тим, який написала собі дитина? Варіантів кілька. Іноді дитина щосили намагається відповідати батьківським очікуванням. Ламаючи власні уявлення про те, що для неї добре. Погоджуючись на умови, які їй зовсім не підходять…
…Стаючи інженером замість того, щоб варити борщі. Поганим інженером замість хорошого кухаря елітного ресторану.
…Займаючись ненависною музикою.
…Вирішуючи ненависні задачі з фізики.
…Виростаючи нещасливою людиною батькам на радість.
І мало кому з нас спадає на думку, що воно, щастя доньки, може бути зовсім інакшим – не схожим на те, яке ми собі придумали.
Найчастіше діти протестують, вступаючи в непримиренну боротьбу за власний вибір. Протестують, як можуть. Одні відкрито – зі скандалами, істериками, конфліктами, бойкотами і грюканням дверима… Інші – обманюючи, вивертаючись, всупереч усьому роблячи те, що подобається. Треті – як Інна, коли руки просто опускаються і ресурс закінчується на самому початку шляху. І тоді нещасними стають обидві сторони, а наслідки непередбачувані.
Ідеальний варіант – якщо батьки змиряються з тим, що сценарій не вдався. Що вони складали про війну, а дитина більше любить про любов. І тоді мама й тато кажуть: «Добре. Це твій вибір і твій шлях. Ми допоможемо, якщо наша допомога тобі знадобиться. Ми будемо поруч в горі і в радості. Якщо ти зрозумієш, що помилився, ми разом вирішимо, як почати все спочатку. Адже ми тебе любимо». І це єдиний варіант, при якому щасливими стають усі.
Я намагалася пояснити Інниній мамі, що життя її дитини не закінчилося у першому півріччі 10-го класу. Що її, мамин, бойкот ніяк не допоможе дочці виправити оцінки. Що оцінки взагалі ніяк не повинні впливати на стосунки матері з дочкою. Що треба шукати справжню причину різкого зниження успішності, а не вимагати від дитини виправлення того, чого вона виправити не може. Що, врешті-решт, хороша перукарка може заробляти більше, ніж директор заводу, і при цьому спить спокійно. Але чула у відповідь: «Вона повинна! У нас в родині всі з вищою освітою! А вона лінується! Я не хочу мати в сім’ї петеушницю». Завершуючи розмову, я сказала:
– У вас залишилося зовсім небагато часу.
– Для чого? – запитала мама. – Щоб виправити оцінки?
– Ні. Для того, щоб зберегти стосунки з дочкою. А вони набагато важливіші за оцінки.
...Навіщо ми народжуємо дитину? Правильна відповідь: щоб подарувати світові нове життя. Воно, це життя, дуже швидко стає окремим, самостійним, самодостатнім. У нього має бути свобода вибору. Власний сценарій. І тоді є шанс, що поруч із цим життям щасливі будуть всі, хто до нього причетний.
Марина СОЛОТОВА.
Читайте також на volyn.com.ua: «Скоро Пес Патрон диктуватиме малечі диктант».
