Напитись голосу твого... Історія для душі

Відтоді кожен день Марії перетворився на суцільне очікування.  Вона фізично відчувала себе біля нього, ніби сама була на передовій. Перечитувала поезію Ліни Костенко: «Напитись голосу твого, того закоханого струму, тієї радості і суму, чаклунства дивного твого». Під романтичну мелодію «Океану Ельзи» було так приємно ностальгувати, згадуючи минуле: «Обійми мене, обійми, і більше так не відпускай...»

Колись вони разом з Тарасом так любили і слухати цю пісню, і перечитувати поезію Ліни Костенко. Так, правди ніде діти, її Тарас завжди був романтиком... Вони познайомилися ще студентами, коли вчилися в університеті. Вірили, що перед ними відкривається світ широкий, але за цей світ і за їхнє майбутнє їм судилося воювати.

Вона знала, що Тарас ніколи не ховатиметься за спинами побратимів. Він буде там, де найскладніше. Молилася щодня: «Збережи, Господи, життя Тараса та його побратимів. Стоять за святу справу, б’ються за волю і правду». Він зізнавався, що там, на фронті, почав писати поезії: «Я прийду до тебе зливою, до твоїх ніг впаду зіркою»...

...Дзвінок від двоюрідної сестри Уляни пролунав несподівано: «Як ти? Як справи?». А які в неї можуть бути справи? З фронту надходять тривожні новини, від Тараса немає новин. Але Уляна, здається, не переймається її тривогами. Рада була б зустрітися, бо щойно приїхала на кілька тижнів із-за кордону, тож треба швиденько залагодити усі справи. Те, що в плині безкінечних буденних справ згадала про Марію, то, звісно, добре. В дитинстві вони разом їздили на літніх канікулах до бабусі в село. Скільки всього їх пов’язувало, хіба забудеш? «А пам’ятаєш, як разом вчилися плавати у ставку? Як набрали смачнючих груш у садку діда Грицька?» – щоразу їхні посиденьки завершувалися гучними вибухами сміху, але ті щасливі часи також залишилися у минулому. Вони дорослішали – і все більше віддалялися одна від одної. 

Марія з Тарасом так і залишилися романтиками, своє життя пов’язували з рідною землею, мріяли, аби Україна була квітучою. Уляна не приховувала, що обирає сите життя в заможній країні. І коли в домівки українців чорним вихором увірвалася війна, розділивши життя на «до» і «після», не вагалася: потрібно рятувати життя дітей.

Так вона говорила Марії, коли поспіхом прощалася на вокзалі. «Комусь треба залишитися тут, боротися і працювати», – Марія не уявляла, що може бути по-іншому. Розділили разом з Україною її трагічну  долю  – це про Марію і Тараса. Він був там, де найгарячіше. 

Розділили разом з Україною її трагічну  долю  – це про Марію і Тараса. Він був там, де найгарячіше.

«Не треба чіплятися за минуле, – писав Тарас із фронту, – його вже немає і не буде. Наше життя зараз – війна. Від усіх нас потрібні не просто зусилля, а надзусилля. Так, іноді це втомлює, іноді здається, що безвихідь і зневіра сильніші за нас. Подекуди нас заколисують, що все швидко минеться і знову буде так, як раніше. Можна гуляти, безтурботно проводити час у барах і запускати феєрверки. Так звикли проводити свій вільний час деякі наші земляки. Але війна так швидко нас не відпустить. Вона міцно взяла нас у свої вогняні обійми. Це вогненний марафон, крізь який нам всім варто пройти, аби очиститися і кардинально змінитися. Смерть наших братів і сестер – це заповіт усім нам, що не можна опускати руки. Потрібна тільки Перемога, і кожен з нас на своєму місці повинен наближати цю мить. Перемога – це не лише для нас. Це для них, наших побратимів, яких вже немає з нами. І заради них ми сьогодні там, де так важко і нестерпно...».

«Гарні слова, але, вибач, я так не зможу», – Уляна, прочитавши ці щемливі рядки, відвела погляд. Усвідомлювала, що від неї чекають зовсім іншого – розуміння, підтримки. Але що вона скаже Марії? 

Вони завжди були якісь дивні... Дорослі люди, а поводяться, як наївні підлітки... Кому потрібно це все? Якщо вже так сталося, то треба рятувати своє життя. Уляна була настільки переконана в своїй правоті, що навіть не уявляла, що може бути інакше. Їй хотілося швидше залишити цей дім, де колись вони так любили згадувати із сестрою щасливі миті дитинства. Але все змінюється, і кожен робить свій вибір. 
Вона поїде, так і не зрозумівши, як можна жити, як ці дивні родичі. Оці вірші, пісні під гітару. І це щоденне балансування між життям і смертю. Вона поїде туди, де життя сите, заможне, де нічого не потрібно виборювати. І що з того, що  в цій заможній країні їм усміхаються, але вважають чужинцями? Вона поїде і не дізнається про те, що сталося потім. 

...Тарас, рятуючи побратима, отримає важке поранення. І вже його рятуватиме ще один побратим, Максим. Там, на фронті, вони стали рідними з хлопцями, бо всі – однієї групи крові. 

Про те, що з Тарасом сталася біда, Марія зрозуміла зі сну. Бо ж недаремно між ними міцний духовний зв’язок – вона відчуває свого Тараса. Снилося, як до кімнати залетіла ластівка. Вона билася, шукаючи вихід з кімнати. Марія намагалася випустити її, відчинила вікна навстіж, але сполохана птаха не могла знайти шлях на волю.

Прокинулася вдосвіта. На душі було важко, серце вистрибувало з грудей. Зрозуміла, що з Тарасом сталося щось недобре. Молилася лише, аби він вижив, аби тримався за життя до останнього. Він не зможе її залишити, він не має права. Бо хіба може літати птах з одним крилом? Вона й собі здавалася пораненим птахом, бо так боліло її зранене серце. 

Коли пролунав дзвінок і їй повідомили про поранення Тараса – не плакала, лише прошепотіла: «Де він?». Він буде між життям і смертю, він чіплятиметься за це життя відчайдушно... Ще трохи зачекати, ще трохи вимолити того життя у Всевишнього, аби вона встигла до нього. Не відпускай його, Господи, бо він так потрібен тут, на землі... «Обійми мене, обійми, твоя весна прийде нехай», – шепоче Марія слова пісні. Вони ще заспівають її удвох, як робили це колись. Обов’язково заспівають… Бо їх береже сама Любов, яка здатна творити дива.

Наталія ОСИПЧУК, м. Київ.

Читайте також: «Кошенятко»: чуттєва історія на вечір.