Одіяльце з Бахмута: історія справжнього кохання

«Обійми мене, обійми мене, обійми... Твоя весна прийде нехай», – доспівувала Ярина. Її руки ще перебирали клавіші, а очі вже шукали у концертній залі маму. На маму чекали і ходунці, вперті об фортепіано з невидимого глядачам боку. Оплески.

Хтось навіть гукнув: «Браво!». Ярина вклонилась самою головою, не підводячись з крісла. Бо не могла.

Вона народилась у час «віялових» відключень електроенергії на зорі Незалежності нашої країни. В операційній раптово погасло світло, акушерка від несподіванки впустила немовля на підлогу. Благо, породілля була у комі...

Матері довго не казали, що у Ярини параліч, який стався внаслідок післяродової травми. Лікар у Болгарії вважав, якби почали лікувати одразу, усе могло б скластись інакше. Мама мріяла поставити доньку на ноги, тому возила по закордонах, віддаючи свої заощадження, зарплату і бабусину пенсію. Щось таки з того та й вийшло: тепер Ярина поволі пересувається за допомогою ходунців. Для милиць її ноги й руки надто слабкі.

Над Ярининою головою заскрипіли завіси. На сцену піднімався симпатичний блондин з букетом, десь позаду дріботіла мама.

– Це тобі. Бажаю зустріти найвесняніші обійми, – мов дав наказ і попросив номер телефону. Ярина боялась ворухнутись, лише розгублено усміхалась, як і мама, котра ще й винувато-сором’язливо прикрила собою ходунці.

Микола приїхав у їхнє місто до друзів, цією компанією і прийшли на концерт у будинок культури. Вранці зателефонував уперше, далі розмовляли мало не щодня. У Ярини це було перше кохання з першого погляду...

 У своєму домашньому Едемі Ярина боялася сама собі зізнатись, що насправді так не буває, бо земне життя – то не рай.

Час спливав, лунали дзвінки, відкривались таємниці, душі і серця. Микола перебрався ближче, знайшов роботу, працював будівельником. Ярина не наполягала на одруженні, розуміла: вона людина з обмеженими можливостями, а він – абсолютно здоровий мужчина, може знайти собі таку ж дівчину. Та їй було приємно бути поряд, подобалась його допомога, адже Микола буквально носив її на руках! Дівчина відчула, що він найрідніший у світі, що тепер уже вона не зможе жити без нього.

Микола таки покликав заміж. Ярина була на сьомому небі від щастя, але її лякала реакція його батьків.

– Не бійся. Я буду твоїм захисником і ногами! – запевнив Микола. Так і було. Вельон, перша ніч, будні... За кілька років у них народилась Веронічка, білява таткова копія. Ярина раділа: Микола став татком з великої літери, ніжно ставився до доньки, готовий був дістати зірку з неба! Він, як шибеник, обривав міські клумби, щодня приходив додому з квітами для своїх дівчаток. І обіймав Ярину з донечкою, обіймав, обіймав...

Вони таки справді були щасливими! Їхній ранок розпочинався кавою у ліжко, яку готував Микола, як і сніданочки для доці. І якщо перші роки вони притирались одне до одного, то останні п’ять жили пречудово. У своєму домашньому Едемі Ярина боялася сама собі зізнатись, що насправді так не буває, бо земне життя – то не рай.

Пекло наблизилось впритул до їхньої тринадцятої весни 24 лютого. Микола не проходив строкової служби, не був зобов’язаний іти на фронт, оскільки його дружина – інвалід першої групи.

– Якщо я не піду воювати туди, то вони прийдуть сюди. Моя сім’я не зможе втекти, тому я повинен зупини їх там, – так Микола пояснив своє рішення у військкоматі, найріднішим та друзям. Потрапив під Бахмут, в артилерію. Місто на той час було ще відносно вцілілим, проте вже на початку серпня зав’язались безперервні бої. 

«Микола відчув, що не повернеться...» Чому Ярина так вважає? Бо на день народження Веронічки, другого серпня, кур’єр приніс посилку від тата. Картонна коробка була, на диво, легенька, хоч раніше малеча отримувала у подарунок самокат, велосипед, телефон. Мама з донькою схилились над відкритою посилкою, аж маківками вдарились. Там лежало щось кольорове і м’яке.

Розгорнули – дитяче одіяльце з текстом-обіцянкою. Микола замовив подарунок з-під Бахмута, а виготовили його у Києві. Веронічка – Лев за гороскопом, тому серед помаранчевої савани зображені дорослий лев і левенятко. Лев каже: «Я не можу обіцяти, що буду з тобою до кінця твого життя, але я обіцяю, що любитиму тебе до кінця свого»...

У час, коли дружина і донька це читали, важко пораненого Миколу везли у госпіталь. Лікар повідомив рідних, що як не сьогодні, то завтра чоловік помре – відмовляли органи. Коли Вероніка запитувала, як тато, Ярина чесно відповідала: «Погано». Дитина вмить подрослішала і не пробачила б матері брехні. 

З вересня Вероніка – школярка. В садочку бавилась у лікарку, однак після втрати батька перестала мріяти про медицину.

– Мам, якщо я комусь не врятую життя, як не врятували татові, то потім усе життя себе гризтиму, – зізналась якось дівчинка, виконуючи на фортепіано улюблену мелодію: «Обійми мене, обійми мене, обійми». У цю мить Ярина зрозуміла, що жоден мужчина у

Всесвіті не замінить їй Миколи. Він ніколи не сприймав її як безпорадну – лише як жінку, яка частіше за інших потребує допомоги.

– Доню, обійми мене, обійми! – попросила крізь сльози. На землі їх тепер лише двоє. До Неба ще треба дожити.

Світлана ФЕДОНЮК, м. Луцьк.

Останні новини:

• У Луцьку сталася аварія: зіткнулися два легковики.
• У Луцьку водій збив 18-річного мотоцикліста, покинув авто й утік.
• Батькам загиблого Героя з Локач вручили нагороду сина.
• Волинських рятувальників викликали на Камінь-Каширщину (Фото).
• На росії в бєлгороді прогриміли дев'ять потужних вибухів, - росЗМІ.

Усі новини російсько-української війни – тут.